Читати книгу - "Двічі по десять: обличчя і голоси, Іван Рябчий"

Згодом мені судилося чимало працювати з текстами Шмітта — збірку «Двоє добродіїв із Брюсселя» я перекладав у резиденції на Півдні Франції. Багато їздів заповідником Камарґа та Лазурним узбережжям — і писав. Справдилося те, про що я таємно мріяв під час нашої розмови. А ще «Двоє добродіїв…» стали доброю школою з написання новел: чіткий сюжет, приголомшлива розв’язка, прозоре розмежування дії (короткі речення) та описів і міркувань (довгі фрази). А п’єса «Загадка Айнштайна», з якою працював пізніше, допомогла знайти відповіді на складні запитання, суголосні нашому непростому часу: де межа патріотизму і що таке справжній націоналізм?

Багато хто не сприймає Шмітта — мовляв, це «попсовий» автор. Авжеж, це масліт, а проте — якісний масліт, який можна (і треба!) радити школярам і домогосподаркам не лише як спосіб розрадитися книжкою, а й як нагоду замислитися над важливими проблемами. Бо Шмітт дає відповіді. А якщо зазирнути глибше — побачимо в його текстах і інший шар, філософський, приступний тльки фахівцям.

Я — войовничий гуманіст!

Месьє Шмітт, цікаво, з чим ви асоціювали Україну до приїзду в Київ?

Україна для мене — свого роду музичний пейзаж. Остання частина «Картинок з виставки» Модеста Мусоргського — «Богатирські ворота». Я ніби чую цю врочисту музику в оркеструванні Моріса Равеля. Щоразу, коли їду в якусь країну вперше, уявляю її у вигляді мелодії. Треба сказати, що музику я слухаю так само багато й часто, як пишу й читаю. У мене музичне життя.

Ваша остання (в часі) книжка — збірка новел «Двоє добродіїв із Брюсселя» вийшла в період гучних дебатів щодо прийняття у Франції відомого закону про дозвіл одностатевим партнерам одружуватися й усиновляти дітей. Чому взялися за цю тему? Мода?

О ні! Ця проблема набагато старша, ніж сама мода! Я хотів показати різницю між гомосексуальною та гетеросексуальною парою. Головна сцена — вінчання в церкві. Перед вівтарем справжні наречений і наречена — хлопець і дівчина, а в глибині собору два чоловіки, схиливши коліна і сховавшись від чужих поглядів, услід за парою, що вінчається, повторюють слова присяги та обмінюються обручками. Далі я показую, як кожна з пар зіштовхується з різними труднощами. Пара «чоловік—жінка» не в змозі впоратися з проблемою подружньої зради, тоді як для двох чоловіків такої проблеми не існує. При цьому вони мусять миритися з життям маргіналів. Для пари «чоловік—жінка» справжнім щастям є народження дітей. А пара «чоловік—чоловік» живе в повному розпачі, оскільки мати дітей вони не можуть. Та ось у гетеросексуальної пари з’являється дитина… І пара «чоловік—чоловік» стає її таємними батьками. Ця книжка відразу «ввійшла в моду». Але я писав новелу безвідносно до того, що відбувається у Франції. Мої герої не вимагають права взяти законний шлюб — вони вигадують власний, такий, яким його уявляють. І обставляють його, наче спектакль.

Ваші п’єси, ваші тексти ставили в багатьох театрах різні режисери, як знамениті, так і початківці. Чи бувало так, що та або інша постановка вам категорично не подобалася, — аж до бажання її заборонити?

Письменник-драматург мусить змиритися з тим, що в театрі його твір — лише одна зі складових майбутнього сценічного твору. Якщо ж автор вважає, що текст — це головне і відступати від нього не можна, то краще взагалі не писати п’єс. Драматург лише бере участь у створенні живої вистави. Одного разу мене і знаного письменника, нині лауреата Нобелівської премії, Жана-Марі Гюстава Ле Клезіо запросили до знаменитого французького інтерв’юера Бернара Піво. Наприкінці ефіру Піво запитав у Ле Клезіо: «Чи не хочете написати п’єсу, як пан Шмітт?» — «Що ви! — відповів Леклезіо. — Не хочу, щоби мене позбавляли моїх текстів!» І це правда: постановники, по суті, позбавляють драматурга його текстів… Леклезіо мав рацію. Але з цією втратою треба змиритися.

З моїми п’єсами різне бувало. Траплялися бездарні постановки, які підтверджували мою авторську невпевненість у тексті. Інколи я вгадував, і спектакль виходив саме таким, як я й припускав. Мене засмучує, коли спектакль є гіршим, ніж мій текст, але я не роблю з цього трагедії. До того ж, подорожуючи світом, знайомлячись із різними театрами і глядачами, я переконався: моя думка не має аж такого великого значення. Візьмімо для прикладу одну з моїх п’єс — «Лібертен». Головний герой, Дені Дідро, працює над статтею для енциклопедії. Його увага постійно відволікається на жінок — коханку, дружину… Після прем’єри в Парижі глядачі були в захопленні. «Прекрасно!.. Тонко!.. Дуже по-французькому!..» — ось у загальних рисах коментарі паризької публіки. Чотири місяці потому я опинився на прем’єрі цієї ж вистави в Цюріху, у величезному театрі Шаушпільгаус. Він більший за Комеді Франсез. Постановка мене шокувала! Ніби навмисне випнуто всі слабкі місця п’єси, монологи промовлялися ледь не механічно. Для парижанина таке — жахіття! Коли спектакль закінчився, я вибіг із залу і сховався в коридорі. Але від глядачів почув те саме, що і в Парижі: постановка вдала! Так, мені не сподобалося. Але режисер ставив спектакль із урахуванням менталітету місцевої публіки, тож не помилився.

І все ж, яка постановка на основі вашого тексту видалася Вам найкращою?

«Найкращих» постановок не буває. У різних країнах одну й ту саму п’єсу можна зіграти по-різному. Все залежить від національних особливостей: вдала для Парижа постановка може провалитися, скажімо, у Києві. І навпаки. Наші театральні традиції виткані з різних течій і мають різну енергетику. Росіяни грають і серцем, і головою, і тілом. У Франції ж схильні грати переважно головою, зрідка — серцем. І практично ніколи — тілом. У Німеччині грають тільки головою й серцем, але не тілом.

З ким із відомих акторів Франції ви товаришуєте?

О! В моєму житті були великі зустрічі! Ще 1996 року мою п’єсу «Загадкові варіації» поставили спеціально для Алена Делона. Раніше він був тільки кінозіркою. У тій постановці грав також Франсіс Юстер. Це — найближчий мій товариш. Він дотепер грає в театрі, яким я керую. Жан-Поль Бельмондо зіграв у моїй п’єсі «Фредерік, чи Бульвар злочинів». Він заявляв тоді, що прощається зі сценою. Але в «прощання» Бельмондо вірити не можна. Не можу не згадати й чудову акторку Даніель Дар’є, яка зіграла в «Оскарі й Рожевій дамі» у 86 років! Це — дивовижна жінка! Ще моя бабуся дивилася фільми за її участі.