Читати книгу - "Борошняні немовлята"

Після згадки про давню несправедливість пекучий гнів охопив Саджида з новою силою.

— Але чому? Ніхто ані слівця не сказав про те, що потім страву треба буде з’їсти. Ніхто навіть не заїкнувся! Лише безперестанку повторювали, що їжа має бути, як уже казав Вейн, збалансованою, багатою на вітаміни і всяке таке. Але ніхто й не натякнув, що страва мусить бути смачною чи що потім її доведеться з’їсти.

Він перейшов на люте бубоніння:

— І та Стара Причепа виправила мою оцінку з четвірки на двійку. А ще змусила вичищати смітник…

— А решта що скаже? — перебив його пан Картрайт. І, як йому здалося, вдався до дуже хитрого ходу, даючи Саймону можливість скинути з себе всю відповідальність за свій випадковий хибний вибір:

— От ти, Саймоне, ти ж точно вибрав би їжу?

Саймон кинув на нього сердитий погляд:

— Ні, не вибрав би.

— Та ну? — продовжував пан Картрайт. — Я впевнений, що такий здоровий парубчисько, як ти, завжди радий тарілці-другій якогось їдла.

Але Саймон нізащо не збирався дозволити пану Картрайту себе обіграти. Ні, він не буде мовчки спостерігати, як решта класу переходить на бік учителя, забувши про минулорічні невтішні факти.

— Таж нас ледь не заморили голодом, — сказав він. — Ми мало не віддали Богу душу, перш ніж почали куховарити. Спочатку ми гаяли тижні за тижнями, щоб навчитися переводити унції[7] в грами, потім нам знадобилися ще тижні, щоб навчитися переводити їх назад, а потім нас почали діставати тим, що потрібно їсти вдосталь мішковини…

— Напевно, клітковини…

— Та байдуже, — Саймон не звернув уваги на виправлення. — На кухню нас пустили лише двічі за весь триместр.

Він не втримався і з гіркотою в голосі додав:

— Та й то одного разу з тих двох половину класу майже відразу вигнали з кухні — за те, що ми собі тихенько стояли в черзі.

Пан Картрайт багатозначно глянув на нього.

— Тихенько стояли в черзі? Так само тихенько, як під час лінійки сьогодні вранці, коли я тебе вигнав?

— Навіть тихіше, — невинним тоном відповів Саймон.

— Пане, усе саме так і було, — підтримав Саймона Робін Фостер. — Ми просто стояли в черзі.

— Стояли в черзі до кухонного комбайна.

— Треба ж було нам якось порізати помідори, чи нє?

Раптом пан Картрайт побачив цю картину. Так чітко, немов вона постала в нього перед очима, немов усе сталося сьогодні вранці. Весь клас юрмиться в черзі, штовхаючи, штурхаючи і обзиваючи один одного. Половина учнів тримає помідори в руках так незграбно, що червоні водянисті краплі падають на блискучу кахлеву підлогу. Решта бризкає маленькими жовтими помідорними насінинами, цілячись якнайдалі на стіни чи один одному в обличчя.

— Стояли в черзі, — сказав учитель. — Просто тихенько стояли в черзі?

— Авжеж, — запевнили його всі присутні.

Пан Картрайт боровся відважно. Але тепер він почав здаватися. Саймон уважно спостерігав за вчителем і полегшено всміхнувся, вловивши той момент, коли харчування як один з можливих варіантів для проекту втратило свою привабливість. Пан Картрайт уже не міг уявити нічого, крім хлопчачої черги до кухонного комбайна. Кожен з цих шибеників готовий змарнувати в черзі майже цілий урок, лише щоб скористатися цією чарівною штуковиною, яка дзижчить і гуде. Кожен з хлопців готовий згаяти півгодини свого життя, б’ючи байдики, лише щоб кинути один-єдиний нещасний пом’ятий помідор у кругле товсте черево високотехнологічного побутового приладу з купою перемикачів, лез і швидкостей. Кожен з них повільно й нетерпляче, дюйм за дюймом, рухається вперед, цілковито ігноруючи простий і нехитромудрий кухонний ніж, яким за лічені секунди — без поспіху, без неладу — можна було б нашаткувати, нарізати чи подрібнити той нещасний помідор.

Життя надто коротке, щоби братися до харчування.

Нехай уже будуть борошняні немовлята. Нехай царює хаос.

Сидячи за кухонним столом навпроти своєї борошняної малючки, Саймон легенько пхнув її.

— Ха! — посміхнувся Саймон. — Навіть сидіти ще не вміє!

Він знову посадив немовля на стіл і знову пхнув.

І знову воно впало на землю.

— Ти ще й постояти за себе не навчилася, правда? — глузував Саймон, знову саджаючи малючку на стіл.

Цього разу борошняне немовля впало назад і полетіло в собачий кошик.

— Офіґенно!

— Не можна вживати таких слів при немовляті, — сказала мама Саймона. — Ти показуєш йому жахливий приклад.

Саймон нахилився, підняв борошняну малючку з подушки Макферсона і позбирав собачу шерсть з її сукенки.

— Не йому, — таким самим повчальним тоном відповів він мамі, — а їй.

Немовля було точно жіночої статі. Точно. Стать деяких немовлят, що їх пан Картрайт роздав того дня, визначити було нелегко. Дивлячись на них, важко було щось сказати напевно. Але з тим немовлям, яке приземлилося Саймону на коліна, все було по-іншому.

— Сонько, лови! Хіба ти не чемпіон на всю школу? Ану прокидайся!

Вона була симпатична. У рожевому чепчику зі шлярочками та рожевій нейлоновій сукенці. На мішковині були намальовані звабливі круглі оченята з тремтливими віями.

Робін Фостер, що сидів біля нього, одразу ж почав заздрити.

— Чому це тобі дісталося немовля з очима? У мене просто мішок і все. Поміняймося?

Саймон міцно схопив свою борошняну малючку.

— Ні, вона моя. Сам намалюй своїй очі, якщо вони тобі так потрібні.

— Твоя ще й одяг має!

Він обернувся та крикнув пану Картрайту, який саме закінчував роздавати мішечки з борошном:

— Пане! Пане! У Саймової ляльки є чепчик, і