Читати книгу - "Запізніла розплата"

Але пан Бекс вже нетерпляче смикнув мотузку дзвінка.

З'явилася Франсуаз. Так, на підлозі було безліч клаптиків паперу. Що вона зробила з ними? Певна річ, кинула у піч на кухні. Що ще можна з ними робити?

Відпускаючи стару, Бекс у відчаї махнув рукою. Потому обличчя його проясніло, він підбіг до письмового столу і за мить вже, квапливо перегортав сторінки чекової книжки небіжчика. Але знов безнадійно опустив руку: останній контрольний корінець був чистий.

— Не вішайте носа! — підбадьорив його Пуаро, ляскаючи по спині. — Пані Рено, певна річ, зможе розповісти нам все про цю таємничу особу на ім'я Дювін.

Обличчя комісара посвітлішало.

— Ви маєте рацію.

Коли ми виходили з кабінету, Пуаро недбало зауважив:

— Вчора пан Рено прийняв гостю саме тут, коли не помиляюсь?

— Так, але звідки ви дізнались?

— З цього. — Він підняв руку. Між великим і вказівним пальцями звисала довга чорна волосина — жіноча волосина! — Знайшов на спинці фотеля.

Пан Бекс вивів нас із дому крізь задні двері і підвів до невеличкого сарайчика, що притулився до стіни будинку. Витяг із кишені ключ і відімкнув двері.

— Тіло тут. Його перенесли сюди перед самим вашим приїздом, коли фотографи зняли місце злочину.

Він прочинив двері, і ми увійшли. Вбитий лежав на землі. Пан Бекс вправно зірвав з трупа простирадло. Рено був чоловіком середнього зросту зі ставною, напевно, гнучкою за життя постаттю. Він виглядав років на п'ятдесят. Темне волосся рясно пересипала сивина. Чисте виголене обличчя з тонким довгим носом і вузько посадженими очима. Шкіра мала бронзовий відтінок, як у людини, котра більшу частину життя прожила під тропічним сонцем. Губи не закривали зубів, і внраз здивування й жаху назавжди застиг на мертвотно-блідому лиці.

— Видно, що його вдарили ззаду, — зауважив Пуаро.

Дуже обережно він перевернув тіло. На світлому жовтувато-брунатному пальті поміж лопатками темніла пляма, посередині якої зяяла дірка. Пуаро зблизька оглянув її.

— Відомо, якою зброєю вчинено злочин?

— Її залишили в рані.

Комісар нахилився і підняв скляну банку. Невеличкий предмет, який стирчав з неї, радше нагадував складаний ніж з чорним держалном і вузьким сяючим лезом. Був він не більше десяти дюймів завдовжки. Пуаро обережно торкнувся потемнілого кінчика ножа пучкою пальця.

— Ого-го, який гострий! Чудове знаряддя для вбивства!

— На жаль, відбитків пальців не залишилось, — засмучено зауважив комісар. — Убивця, напевне, був у рукавичках.

— Безперечно, — з презирством проказав Пуаро. — Навіть у Сантьяго вони вже досить освічені. В Англії злочинцю-початківцю це відомо завдяки розрекламованій у пресі системі Бертіллоні. Однак це вельми цікава деталь. Бо так легко залишити на зброї відбитки чиїхось інших пальців. І тоді поліція у захваті. — Він захитав головою. — Боюсь, що наш злочинець працює без методу. Або йому бракувало часу. Побачимо.

Він розімкнув пальці, і тіло знову лягло на землю.

— Він же фактично роздягнений. Білизна та пальто, — зауважив Пуаро. — Більше нічого.

— Так. І слідчому це здається дещо дивним.

Тієї ж миті в двері хтось постукав. Комісар Бекс наблизився до них і прочинив. На порозі стояла Франсуаз. Вона з цікавістю зазирнула в сарайчик, намагаючись побачити, що там діється.

— Що вам? — нетерпляче запитав Бекс.

— Хазяйка переказує, що почувається набагато ліпше і готова прийняти слідчого.

— Добре, — відрізав пан Бекс. — Повідомте пана Оте. Ми вже йдемо.

Пуаро затримався на мить. Він через плече дивився на тіло. Я навіть подумав, що ось він зараз звернеться до небіжчика, проголосить свій твердий намір не заспокоюватись, поки не знайде вбивцю. Але те, що він сказав, було банальне і неслушне. Його зауваження в гнітючо-урочистій атмосфері, яка панувала в сарайчику, пролунало сміховинною недоладністю:

— Він носив задовге пальто…

РОЗПОВІДЬ ПАНІ РЕНО

Пан Оте чекав на нас у холі, і ми піднялися на другий поверх разом. Попереду йшла Франсуаз, показуючи дорогу, останнім Пуаро. Він долав сходи дещо незвичайно, зигзагами. Вибравшись нагору, мовив про себе:

— Нічого дивного, що служниці чули, як пан Рено піднімався до себе: кожна сходинка так рипить, що мертвого може збудити!

— Там кімнати служниць, — пояснив Бекс, вказуючи на невеликий коридорчик на другому поверсі.

Ми рушили вздовж головного просторого коридора, і Франсуаз постукала в останні двері праворуч.

Ледь чутним голосом нас запросили увійти. Ми опинились у великих, залитих сонячним світлом апартаментах з вікнами на море, яке сяяло сліпучою блакиттю приблизно на відстані чверті милі. На канапці, обкладена з усіх боків подушками, лежала висока на зріст жінка з незвичайно вродливим обличчям. Її колись темне волосся майже зовсім посивіло, але з усього відчувалось, що перед вами енергійна, рішуча людина. Біля канапки стояв доктор Дюран.

Жінка привітала нас величним, повним гідності порухом голови.

— Сідайте, панове, прошу вас.

Ми опустилися на стільці, а секретар слідчого влаштувався за круглим столом.

— Сподіваюсь, пані, — почав пан Оте, — необхідність розповісти про події останньої ночі не зашкодить вам?

— Ні в якому разі, добродію. Знаю, що не можна гаяти часу, коли ми хочемо спіймати підлих убивць.

— Дуже добре. Гадаю, вам буде легше, коли я ставитиму питання, а ви лише відповідатимете на них… Коли ви лягли спати вчора?

— О пів на десяту, добродію. Я дуже стомилась.

— А ваш чоловік?

— Гадаю, по годині.

— Ви не помітили: може, він був схвильований, чимось засмучений?

— Ні. Не більш, ніж завжди.

— Що сталося потім?

— Ми спали. Прокинулась я від того, що чиясь рука затиснула мені рота. Спробувала закричати, але не змогла. В кімнаті було двоє. У масках.

— Пам'ятаєте, як вони виглядали?

— Один високий, з довгою чорною бородою. Другий низенький і гладкий. Борідка — рудувата. На обох капелюхи були насунуті на самі очі.

— Хм… — задумливо муркнув слідчий. — Чи не забагато борід?

— Гадаєте, вони були фальшиві?

— Так, пані… Розповідайте далі.

— Мене держав низенький. Він заткнув мені рота кляпом, а потому зв'язав руки й ноги. Другий стояв над чоловіком. Він узяв з мого туалетного столика маленький ніж для розрізання паперу і притиснув до його грудей. Коли низенький впорався зі мною, вони наказали чоловікові піднятися з ліжка і пройти до сусідньої кімнати. В голові в мене паморочилося від жаху, та я напружено слухала. Вони говорили тихо, занадто тихо, щоб почути, про що йшлося. Але я все ж розпізнавала перекручену іспанську, на якій розмовляють у деяких районах Південної Америки. Вони, здавалося, вимагали щось у чоловіка. Потім раптом розсердились, і голоси стали дещо гучніші. Говорив