Читати книгу - "Запізніла розплата"

Твоя Белла».

Ні адреси, ні дати. Пуаро повернув листа з похмурим обличчям.

— І ви припускаєте?..

Слідчий знизав плечима.

— Очевидно, раніше пан Рено залицявся до цієї англійки Белли! Потім переїхав сюди, зустрівся з пані Добрей, і почалася нова любовна інтрижка. Він байдужіє до англійки, та щось запідозрює. В листі ж неприхована загроза. Пане Пуаро, на перший погляд, справа дуже проста. Ревнощі!.. Те, що пана Рено закололи в спину, теж не лишає сумніву: це робота жінки.

Пуаро схвально закивав.

— Удар у спину — так, але не могила. Для жінки вирити таку яму… Заважка праця, добродію. Це зробив чоловік.

Комісар вигукнув збуджено:

— Так, так! Ви маєте рацію. Ми про це чомусь не подумали!

— Як я вже казав, — вів далі пан Оте, — тільки на перший погляд справа видавалась простою. Але оті чоловіки в масках, лист, якого ви одержали від пана Рено, значно ускладнюють її. І хоч між цими двома обставинами нема нічого спільного, все тепер постає в іншому світлі. Ви не думаєте, що в листі до вас так чи інакше йшлося про загрозу Белли?..

Пуаро заперечно захитав головою.

— Навряд щоб пан Рено, життя якого було сповнене пригод і небезпек в забутих богом місцях, став просити захисту від жінки…

Слідчий ствердно хитнув головою.

— Я тієї ж думки. Але тоді ми маємо шукати пояснення листа до вас.

— Я без зволікань телеграфую до місцевої поліції Сантьяго з проханням повідомити нам все, що вони знають про вбитого, його любовні зв'язки, стан справ, про його друзів і ворогів, вів далі комісар. — Певен, що, одержавши їхню відповідь, ми знайдемо пояснення цього таємничого вбивства.

Він обвів очима всіх присутніх, чекаючи підтримки.

— Чудово! — вигукнув Пуаро і по миті запитав: — Серед речей пана Рено ви не знайшли інших листів від цієї Белли?

— Ні. Хоч, певна річ, перше, що ми зробили, переглянули особисті папери небіжчика. Однак — нічого цікавого. У нього, либонь, не було таємниць, і справи велися чесно. Єдине, що здалося нам дивним, — заповіт небіжчика. Ознайомтесь з ним, будь ласка.

Пуаро пробіг очима документ.

— Ага, ось що ми маємо! Тисяча фунтів пану Стоунерові. Хто цей пан?

— Секретар пана Рено. Він живе в Англії, але приїздив сюди раз чи двічі на уїкенд.

— Решту ж грошей і все майно без застережень залишив своїй дружині Елюаз. Складено заповіт досить просто, але щодо юридичної сторони — цілком законно. Засвідчено двома служницями — Деніз та Франсуаз. Нічого незвичайного…

— Можливо, — почав Бекс, — ви не помітили…

— Дату? — квапливо перебив його Пуаро. — Безперечно, звернув увагу. Складено заповіт два тижні тому. Можливо, саме тоді пан Рено вперше реально відчув небезпеку. Багато заможних людей вмирає, не залишивши заповіту, бо не думають про смерть. Але квапитися з висновками — справа небезпечна. Цей тестамент безпомилково свідчить, що небіжчик по-справжньому кохав дружину, попри всі його любовні інтрижки.

— Так, — зауважив пан Оте, і в голосі його забринів сумнів. — Але духівниця, котра ставить сина пана Рено у суцільну залежність од матері, либонь, дещо несправедлива. Аби пані Рено вирішила одружитися вдруге і підпала б під вплив нового чоловіка, юнакові, можливо, ніколи не перепало б жодного пенса з батькових грошей.

Пуаро знизав плечима.

— Люди в більшості своїй — зарозумілі й пихаті істоти. Панові Рено, безсумнівно, і на думку не спадало, що його дружина в раті його наглої смерті може одружитися вдруге. Що ж до сина… Залишити всі гроші матері було, далебі, вельми мудрою пересторогою. Сини заможних батьків, як правило, «шалені».

— Напевне, ви маєте рацію. Тепер, пане Пуаро, ви, мабуть, хочете оглянути місце злочину. На жаль, тіло вже забрали, але, певна річ, його сфотографували в усіх можливих ракурсах, і, як тільки знімки будуть готові, ви ознайомитеся з ними.

— Дякую, добродію. Ви вельми люб'язні.

Комісар підвівся:

— Ходімте зі мною, панове.

Він прочинив двері і церемонно вклонився Пуаро, пропускаючи його вперед.

Той з не меншою чемністю ступив крок назад і вклонився комісарові.

— Лише після вас.

— Спочатку ви, добродію.

Все ж вони вийшли із зали.

— Он та кімната — кабінет, га? — раптом спитав Пуаро, вказуючи на двері навпроти.

— Так. Бажаєте оглянути? — З цими словами комісар відчинив двері, і ми зайшли до кабінету.

Для себе пан Рено вибрав невелику кімнату, але умеблював її з вишуканим смаком і комфортом. Біля вікна стояв письмовий стіл з багатьма шухлядами. Перед каміном два оббитих шкірою фотелі. Поміж ними круглий стіл, а на ньому останні числа журналів та нові книги.

Хвилину Пуаро нерухомо вивчав кімнату. Потому ступив крок уперед, підняв зі столу журнал і легко провів пальцями по стільниці, а потім по спинках шкіряних фотелів. Наслідки перевірки явно задовольнили його.

Він усміхнувся. Мовляв, ви вже добре мене вивчили. Дякую, друже мій.

— Жодної пилиночки. Та, либонь, це той випадок, коли шкода, що немає.

Його гострі, як у птаха, очі бігали по кімнаті.

— А! — нарешті з полегшенням вигукнув він. — Килим біля каміна лежить нерівно, — і схилився поправити його.

Раптом викрикнув щось і випростався, тримаючи в руці невеличкий клаптик рожевого паперу.

— Невже у Франції, як і в Англії, — зауважив він, — служниці забувають підмітати під килимками?

Бекс узяв клаптик рожевого паперу, і я підійшов до комісара.

— Впізнаєте, Гастінгсе, чи не так?

Спантеличений, я заперечно хитнув був головою. Але характерний рожевий колір паперу був дуже знайомий. Комісар здогадався про все раніше за мене.

— Клаптик банківського чека! — вигукнув він.

Шматок паперу був невеликий, близько двох квадратних дюймів. На ньому чорнилом було написано «Дювін».

— Добре, — сказав Бекс, — виписано його було людині на ім'я Дювін чи, може, це прізвище того, хто приніс сюди чек.

— Гадаю, перше припущення слушне, — промовив Пуаро. — Бо, коли не помиляюсь, це почерк пана Рено.

Порівнявши почерк на чеку і в записній книжці-щоденнику на письмовому столі, пересвідчились: Пуаро був правий.

— Боже мій, — прошепотів комісар глухо, — уявити не можу, як я це прогледів.

Пуаро засміявся:

— Звідси висновок — завжди дивіться під килимки! Мій приятель Гастінгс, котрого ви бачите тут, підтвердить, що я страждаю від будь-якого безладдя. Коли я побачив, що килимок перед каміном зім'ятий, то сказав собі: «Ага! Коли стілець відсували, ніжка зачепилась за килимок. Можливо, під ним щось є, чого не помітила чесна Франсуаз».

— Франсуаз?..

— Може, Деніз чи Леоні. Той, хто прибирав кімнату. Оскільки ніде жодної порошинки, кімнату, напевне, підмітали сьогодні вранці. І перед моїми очима виникає сцена, котра