Читати книгу - "Вбивство у Східному Експресі"

Агата Кристі

ВБИВСТВО У СХІДНОМУ ЕКСПРЕСІ

Роман

Переклав з англійської Андрій Сметюх, 2015

ЧАСТИНА 1

ФАКТИ

1

Важлива персона в «Таврському Експресі»

Це трапилося о п’ятій годині зимового ранку в Сирії. Поблизу платформи в Алеппо стояв потяг з величною назвою «Таврський Експрес». До його складу входили: кухня, вагон-ресторан, спальний вагон та два вагони місцевого значення.

При вході у спальний вагон стояв молодий французький лейтенант у блискучій формі, що розмовляв із невеликим на зріст чоловічком, який був закутаний по самі вуха у шарф, з-під якого стирчали рожевий ніс і закручені вусики.

Було надзвичайно морозно, і хоча роботі супровожувати кожного пасажира не позаздриш, лейтенант Дюбош виконував її доволі мужньо. Приємні слова з його вуст лунали витонченою французькою мовою. Хоча загалом він не розумів, що коїться. Ходило чимало пліток, як і зазвичай в таких випадках. Його генерал ставав все суворіший й суворіший. Ще й цей бельгієць з’явився — напевне, з Англії прибув. Попередній тиждень був надзвичайно дивним — коїлися абсолютно незрозумілі речі. Один із відданих офіцерів вчинив самогубство, інший — подав у відставку. Згодом усе заспокоїлося. І генерал, командир лейтенанта Дюбоша, наче літ на десять помолодшав.

Лейтенант випадково почув частку розмову між генералом та незнайомцем. «Ви врятували нас, друже», — сказав генерал з певною тривогою, його білі вуса тремтіли. «Ви врятували честь армії Франції — відвернули страшне кровопролиття. Дякую, що погодилися на мою пропозицію приїхати в таку далечінь…». На що незнайомець(його ім’я було Еркюль Пуаро) зазначив — «Що ви, хіба я міг забути, що ви мені раніше врятували життя?» Генерал висловився, що його заслуги його перебільшені, і їхня розмова продовжилася в звичайному дусі, де можна було почути слова Франція, Бельгія, честь, повага та інші. Згодом вони обійнялися та розпрощалися.

Про що йшла мова, лейтенант Дюбош так і не зрозумів, але доручення провести Пуаро на «Таврський Експрес» було покладене на нього, тому з великою завзятістю молодий багатообіцяючий офіцер взявся за нього.

— Сьогодні неділя, — сказав лейтенант. — Завтра, в понеділок, ви будете у Стамбулі.

Це вже не вперше він говорив цю звичну фразу. Розмови на платформі, перед відправкою потяга, завжди в чомусь подібні між собою.

— Так, — погодився Пуаро.

— Ви, напевне, затримаєтеся там на декілька днів?

— Так, звісно. Я ще не бував у Стамбулі. Було би дуже жаль проминути його, ось, — він клацнув пальцями, — Я не маю нагальних справ і можу декілька днів погуляти.

— Свята Софія, надзвичайно прекрасна, — сказав Дюбош, який жодного разу її не бачив.

Здійнявся прохолодний вітер і обоє чоловіків здригнулися. Дюбош поглянув на свій годинник. За п’ять п’ята — залишилося лише п’ять хвилин! Думаючи, що незнайомець спіймав його погляд, він поспіхом продовжив розмову.

— Лише декілька людей подорожують в таку пору року, — поглянувши у вікна спального вагону, мовив Дюбош.

— Так, — погодився з ним Пуаро.

— Сподіваюся, вас не занесе снігом десь у Таврських горах!

— Таке буває?

— О, так! На щастя, в цьому році таких випадків не траплялося.

— Будемо сподіватися, — відповів Пуаро. — Проте погодні вісті з Європи, на жаль, невтішні.

— Дуже. На Балканах повно снігу.

— У Німеччині теж. Я чув.

— Ну, — сказав лейтенант Дюбош, стараючись заповнити паузу, — Завтра, о сьомій сорок ви будете в Константинополі.

— Так, — мовив Пуаро, і додав, — Чув, що Свята Софія прекрасна.

— Думаю, вона розкішна.

Понад їхніми головами розсунулися штори, і з-за них виглянула молода жінка.

Мері Дебенхем практично не спала після від’їзду з Багдаду минулого четверга. Ані в поїзді до Кіркука, ані в кімнаті для відпочинку в Мосулі, минулої ночі теж їй не вдалося відпочити. Стомившись від лежання в душному купе, вона споглядала у вікно.

Напевне, це Алеппо. Нічого особливого. Довга, погано освітлена платформа з гучномовцем, позаду арабською хтось сперечався. Під її вікном балакають французькою. Один із них французький офіцер, інший — коротун із дивними вусиками. Вона посміхнулася, бо ніколи не бачила такого закутаного чоловіка. Надворі, здається, дуже холодно. Ось чому у вагоні так сильно обігрівають. Вона спробувала опустити вікно нижче. Але їй це не вдалося.

Провідник підійшов до чоловіків. Він сказав, що потяг відправляється і що мсьє повинен зайняти місце у вагоні. Маленький чоловік зняв капелюха. Голова — точнісінько як яйце! Незважаючи на всі клопоти, Мері Дебенхем посміхнулася. Таких коротунів ніхто не сприймає всерйоз.

Лейтенант Дюбош висловив напутню промову. Він її підготував завчасно та зберігав до останньої хвилини. Вона була блискучою.

Намагаючись не відстати, Пуаро відповів тим самим.

— Поїзд відправляється, — сказав провідник. І з великим небажанням у погляді Пуаро зайшов у вагон. Провідник прослідував за ним. Лейтенант Дюбошвідсалютував, і потяг, рушивши з місця, почав повільно рухатися.

— Нарешті, — промимрив Пуаро.

— Бррррр, — сказав лейтенант Дюбош, зрозумівши, що дуже змерз.

— Ось, мсьє. — Провідник провів Пуаро і, дуже жестикулюючи, показав йому всю чарівність і чистоту купе. — Дозвольте вашу валізу. Я її поставлю тут. Він простягнув руку із певним наміром. Еркюль Пуаро вклав у неї декілька складених банкнот.

— Дякую, мсьє. — Провідник оживився. — Ваші квитки у мене. Дозвольте ваш паспорт? Ви їдете до Стамбула, так?

Пуаро простягнув документ.

— Зараз небагато людей їде, так?

— Ні, сер, лише двоє пасажирів — обоє англійці. Полковник із Індії та молода леді з Багдаду. Чогось бажаєте?

— Пляшку «Пер’є».

П’ята година ранку — не кращий час для посадки. Залишається лише 2 години до світанку. Зрештою, Пуаро із відчуттям завершеної справи згорнувся в кутку й заснув.

Прокинувшись о пів на десяту, він вирушив до вагону-ресторану за чашкою гарячої кави. Там він побачив лише молоду леді, яка щось пояснювала провіднику. Висока, худа, темноволоса — приблизно двадцять вісім років. Щось у ній було дивовижне — вона снідала, підкликала офіціанта, щоб він долив їй кави та розповідала про модний одяг, світ та подорожі. Одягнута вона була в темну сукню з тоненької тканини. Пуаро не знайшов для себе нічого цікавішого, аніж непомітно спостерігати за нею.

Це була молода, стримана та врівноважена леді, яка зможе про себе подбати в будь-якій ситуації. Йому дуже сподобалася виразність її рис обличчя, вишукане вбрання,