Читати книгу - "Митькозавр із Юрківки, або химера лісового озера"

- Не підходь! - гукнув Митько і заходився бігати навколо купи паліччя й сіна, штрикаючи в неї з усіх боків держаком сачка.

- Та що з тобою, Митю? - здивувавсь я. - Ти б відпочив!

- Нема! - вдоволено мовив приятель. - Тепер можна й ремонтувати.

- Чого нема?

- Змій! Вони знаєш як сіно люблять! Забереться й чекає, поки ти на неї сядеш. І все! Взагалі тут треба бути обережним, - говорив Митько, випорожнюючи рюкзак. - Ліс усе-таки, хоч яка, а все ж глухомань. Як щось укусить чи що скоїться - до села бігти далеченько. Ось диви, цим ми курінь накриємо, а згори ще й соломи накладемо. І ніяка злива не страшна!

- То це ж ваша клейонка з дому, - пізнав я згорток.

- Звичайно! А чим вона погана?

- Звісно, нічим. Але ж батьки…

- А що батьки? А коли дощ піде, та ми позастуджуємось, та запалення легенів підхопимо? То що батькам краще - наше здоров’я чи якась там нікчемна клейонка? Тим паче, їхатимемо додому - я її заберу.

На такий життєвий доказ я навіть не знайшов відповіді. Ми взялися до роботи, і за годину ніхто й не повірив би, шо на місці нашого незрівнянного щодо зручності й природно-кліматичних умов куреня ше вранці було казна-що.

Розділ IV

Таємничий і, бр-р-р-р, - який страшний. Хороший хлопець. Нервові можуть далі не читати.

Ми приходили до озера щодня. Набирали харчів, дорогою ганялись із сачками за всякими мушками та один за одним. Біля озера вилежувалися на сонці і купались у теплій воді. Митько весь час примушував мене вдихати повітря і казав: «Таке життя дуже корисне для здоров’я. Тут навіть автобусів немає». Я з ним погоджувався.

Але одного ранку відбулася подія, яка трохи змінила і наше життя, і наші подальші плани. Коли ми, як завжди, з галасом вискочили з-за дерев на берег, то побачили: в нашому озері купається якийсь хлопець. Нам це одразу не сподобалось, бо в ньому ми впізнали свого знайомого, майбутнього майстра спорту.

- Принесло ж сюди цього велосипедиста, - буркнув Митько. Але той, уздрівши нас, хутко виліз на берег і весело загукав:

- Привіт дослідникам! І вам покупатися скортіло? Ех, водичка, що треба! Це вам не річка!

- Добридень, - озвались ми трохи спантеличено, бо наші з ним останні зустрічі не дуже схиляли до дружньої розмови.

- Та чого ви такі набурмосені обоє? Ще й досі сердитесь? А ви, я бачу, серйозно захопилися відловом комах. Ну що ж, заради миру - ось вам од мене подарунок, - він витяг з кишені штанів жовтий прозорий камінець. - Дивіться!

Ми з Митьком захоплено схилилися над Василевою долонею.

- Ух ти, це що?

- Не пізнаєте? Бурштин. Он бачите, ще й муха в ньому якась.

Справді, у жовтогарячому злитку застигла навіки маленька комаха.

- Ви знаєте, що таке бурштин? - вів далі Василь. - Це смола дерев, що пролежала в землі мільйони років і закам’яніла. От у Прибалтиці її повно, а в нас рідко трапляється. Так що ця знахідка - велика цінність.

- Ти що, її тут знайшов? - не повірив я.

- А де ж, по-твоєму? От у цьому озері. Хотів було у краєзнавчий музей здати, та передумав. Хай уже вам буде. Ви ж комах колекціонуєте.

- У цьому озері? - і собі здивувався Митько. - Отут?

- А що ви думаєте? Тут і не таке зустрінеш… - Василь кинув на нас загадковий погляд і замовк.

- Що? - спитали ми в один голос.

- Та навіть і не знаю, чи казати вам… - Він знову помовчав. - Ну гаразд. Ви, бачу, люди мислячі й серйозні.

Ми затамували подих. Що ж то він повідає нам, цей дивний хлопець?

- Просто хочу вас застерегти. Адже ви, здасться, як і я, полюбили це місце.

«І звідки йому відомо?» - подумав я.

- Ви вмієте зберігати таємниці? - він суворо звів брови.

- Могила, - мерщій вигукнувся Митько.

- Щоб я маму й тата не бачив, - пробелькотів і я десь почуту клятву.

- Ну так от, хлопці. Озеро це незвичайне.

- Незвичайне? - пошепки повторили ми.

- Еге ж. Поганий поголос ходить про нього. Ви помітили, що сюди з села ніхто й не потикається?

- Помітили, - ствердив я.

- Так далеко ж, - озвавсь Митько. - Не кожному й охота телющитись.

- Мо’, й далеко. Але справа зовсім не в цьому. А в тому, що бояться.

- Бояться?!

- Еге ж. Звичайно, якщо кого спитаєш, так тобі й скажуть: мовляв, далеко, краще в річці купатись. А насправді, всі аж тремтять, коли доводиться отут у воду лізти.

- Але чому ж, чому?

- А тому, що в озері... - він стишив голос, - хтось живе. Ми здригнулись.

- Авжеж, - вів Василь далі. - По ночах, правда, не часто, виє страшно і зітхає «о-о-о-ох», аж мороз по шкірі. Сам чув. А вдень не вилазить. А може, й вилазить, та ніхто не бачив. Он там берег травою поріс, а коло нас пісок. Минулого року пастухи тут корів напували. Аж чують - телятко так жалібно мукнуло. Вони туди, а за телятком тільки завирувало. І на піску сліди здоровенних лап, мов од крокодила.

- Та що ти!

- Точно! Але це ще не все. Ходімте зі мною.

Ми наблизились до кількох сосен, що в цьому місці росли біля самої води.

- Дивіться!

На стовбурах видніли глибокі подряпини, кореневища двох-трьох дерев були підриті, луска від кори вкривала землю. Заніміло спозирали ми цю картину.

- От і подумайте, хто б це міг бути. Ви знаєте що-небудь про Лох-Несс?

- Та щось таке чули…

- Це озеро в Шотландії. І живе там дивна і здоровенна тварина, от приблизно… Та не робитиму припущень. Це ще не доведено. Ну а тепер пробачайте, мені час. Бувайте! Ще побачимось. У мене тренування. За графіком.

- Що ти на