Читати книгу - "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"

— Ну, що, готова їхати далі? — незворушно цікавиться, наче щойно не зображав квіткову фею.

— Я готова… — підозріло дивлюся на попутника. — А ось із тобою що було?

— Нічого, — знизує плечима і, схопивши свою флягу з водою, разом випиває увесь її вміст.

— Ну-ну, — гмикаю. — Воно й видно.

Якось трохи образливо. Мене спонукає довіритись, а сам щось приховує.

— Женя… — змучено зітхає. Невинно кліпаю віями. Маніпуляція новачка, але що вдіяти. Дивно, але піддається. — Це стара магія, яка у нас не те, щоб заборонена, але… — робить багатозначну паузу. — Не вітається. Мені вона відома, думаю, здогадуєшся чому. Хоча навіть мені доводиться трохи обходити загальноприйняті правила.

Похмуро дивлюся на нього.

— Чому? — гадки не маю.

— Я нащадок Клейвоанта.

Мимоволі округлюю очі.

— Ого-о-о, — ошелешено тягну…

Знизує плечима.

Відводжу очі, окидаю поглядом галявину. Трохи знічено чухаю носа. Хоча я  не здивована. Щось таке підозрювала.

— Ти щойно з деревом спілкувався? — обережно уточнюю. Раптом він просто стоячи спав... Як кінь. Притулившись до стовбура.

— Ну, я не назвав би це спілкуванням. Швидше вловлював мислеобрази.

— Від дерева… — схиляю голову на бік.

— Угу, — похмуро киває.

— І що ж воно тобі розповіло?

Якось в голові не вкладається, рослини кінець кінцем навіть не тварини, примітивна нервова система — кілька сигнальних клітин. Як вони можуть розповідати?

— Що нам треба звернути з тракту на бічну стежку, — відводить погляд мій співрозмовник і допиває залишок води з фляги.

Ошелешено кліпаю очима.

— Чому?

— Тому що так треба, — замикається. Насуплюється. Вперто припиняє розмову.

Зараз він нагадує мені того похмурого чоловіка, який забрав мене з лікарні, а не дбайливого та уважного друга, яким став для мене останнім часом. Що ж, це навіть краще. Не так боляче розлучатися. Все ж він не цукор: і характер огидний, і зарозумілість ця, аристократична, всмоктана мало не з молоком матері, і впертість та скритність.

Фиркаю у відповідь і йду сідлати свою кобилку, поки Емерей набирає воду зі струмка. Закинути сідло з першого разу не виходить, але, зробивши кілька спроб, я все ж таки розміщую його на спині трохи спантеличеної Королеви, а ось попругу підтягнути сил не вистачає. Доводиться чекати графа, інакше я ризикую десь на пів дорозі сповзти бідній тваринці під черево.

Допомагає з таким самим виразом, кривиться, наче попрохала про щось нездійсненне. А я не прохала. Просто стояла біля Королеви й вовтузилась з пряжкою. Ні й грець з ним, з тим графом набурмосеним. Навіть думати про нього не буду. Мені є чому радіти — варто лиш уявити, що менш як за добу можу опинитись уже вдома.

Ще десь з милю ми їдемо головною дорогою, але потім повертаємо до рідкого ліска, через який тягнеться вузенька стрічка стежки. Більше запитань я не ставлю, кожен із нас обмірковує щось своє. Часом ловлю на собі підозрілі погляди Емерея, але намагаюся їх не помічати. Невже досі не вірить, що я виконаю обіцянку? Чи справа в чомусь іншому…

Літній день тягнеться довго, а потім раптом не встигаєш озирнутися і вже сутінки. Ми примудряємося зробити ще один, але коротший привал, щоб нашвидкуруч перекусити й розім'яти ноги, а потім уже безупинно рухаємося до храму. За моїми підрахунками добиратися туди нам ще близько п'яти миль, якраз до півночі повинні прибути. Чому саме так важливо рівно опівночі бути на місці, не знаю, але намагаюся не відмахуватись від цієї настирливої ​​думки і навіть озвучую її Теодору. Як не дивно, він досить серйозно бере до уваги моє передчуття та робить все можливе, щоб ми встигли.

Ліс змінюється диким полем з зів'ялою жовтою травою, яка в сутінках здається сірою. Але їхати стає легше і швидше. Нам ще залишилося обминути невеликий лісок і вийти до відкритої рівнини. Саме там, на невеликому округлому майданчику, розташовані культові велетні, що служать стародавнім капищем драодів та місцем сили. Під ними, якщо вірити легендам, протікають численні річки й струмки, переносячи з собою магічну енергію цього світу, створюючи незриму живлючу живу мережу під “шкірою” Землі.

Чим ближче ми під'їжджаємо до лісу, тим гостріше відчуваю небезпеку, що наближається. Ще недавно, при світлі дня, дерева, що здавались привітними й принадними своєю прохолодною тінню, тепер відверто лякають довгими гілками, схожими на скручені руки. Рідке листя, що прикрашає його, здається моторошними личинками якихось невідомих величезних комах. А шум, що таїться в кронах, звучить попередженням: "Чи дійсно хочеш ти, мандрівнику, ступити під нашу гостинну покрову?"

Зіщулююсь, неначе від холоду, з побоюванням озираюсь навкруги. Теодор теж насторожений, хоч і намагається зберігати зовнішній спокій. Проте я відчуваю його, знаю, як себе. Кожною клітинкою, що лине до нього, вбираю напругу й тривожність.

Тим часом шелест навколо стає все тривожнішим і тривожнішим, змішуючись зі скрипом сухих стовбурів і гілок. Королева насторожено пряде гостренькими трикутними вушками, її м'язами іноді пробігає нервове тремтіння. А тварини більш чутливі до потойбіччя.

— Женя, — вперше за довгий час порушує мовчання Теодор. — Запам'ятай, що б не трапилося, скачи вперед!