Читати книгу - "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"

— У сенсі? — ошелешено кліпаю. — Що означає "що б не сталося"? Я не збираюся тебе залишати одного!

До горла підкочує гіркота. На губах несподівано відчуваю металічний присмак магії.

— Женю, я кому сказав! — ледве не гарчить.

Вперто задираю підборіддя.

— А ти? Сам залишишся? Без допомоги? ─ питаю тремтячим голосом.

Повітря довкола нас починає потріскувати, пахне озоном, наче перед грозою.

— Єдине, чим ти можеш мені допомогти — не плутатися під ногами! ─ карбує.

Образливі слова змушують заскреготіти зубами. Це я плутаюсь?

— У мене, взагалі-то, теж є здібності, якщо ти забув…

Образа розгорається знову. Мабуть, Леолу чи Еву він би не відправляв. А слабку недотепу Женьку можна.

— Це мені відомо, — гмикає. — Але твоє головне завдання — дістати камінь. З ними я й сам можу впоратися.

— З ким, із ними? — нервово оглядаюся довкола. Мені здається, що таємничі «вони» оточили нас з усіх боків.

— З охороною.

— Я можу зупинити час, — з надією дивлюся на нього. Мені так не хочеться залишати його одного. Так хочеться бути корисною, показати, що на щось здатна, що щось умію. А не просто баласт, який тримають за спиною.

— Вони поза часом, — кривувато посміхається у відповідь.

— Як це поза часом?

— А так… — з гіркотою. — Не мертві і не живі, не тут і не там, не в минулому і не в майбутньому. Подарунок Беатабаса, — втомлено тре долонями обличчя.

— Беатабаса? — шепчу помертвілими губами. — Керуючого життям та смертю?

Від жаху волосся на голові стає дибки. Чи не тому мені постійно потрапляла в руки його «Книга мертвих». Натякала, що невдовзі зустріну Беатабасові творіння…

― Так, ― киває у відповідь. — Не бійся, все буде гаразд.

Він під'їжджає майже впритул до мене. Його очі знову здаються чорними, як ніч, що оточує нас. Нервово ковтаю і міцніше стискаю поводи. Як же я хочу, щоб він мене зараз поцілував, у цю хвилину, але ми продовжуємо сидіти кожен на своєму коні, випроставши спини і не роблячи жодного кроку назустріч один одному.

— Женя, — раптом підіймає руку, ніби хоче доторкнутися до моєї щоки.

Я сиджу, затамувавши подих, лише серце в грудях стукає набатом і кровоточить від болю, знову купаючись у спогадах. Ще трохи, зовсім трішечки, і його пальці торкнуться моєї шкіри. Але Королева раптом гучно ірже та змушує нас відсахнутися одне від одного. Кобила тривожно перебирає ногами, злякано косить оком у густу хащу і ледве не здіймається дибки.

— Женя, — з натиском вимовляє Емерей. — Ти зрозуміла? Тобі треба потрапити до храму, до нього не більше милі. Скачи щодуху!

Судомно киваю, розуміючи, що час суперечок пройшов, і якщо зараз від мого дару ніякої користі, то треба зробити так, щоб Теодор за мене не переймався.

Шум листя стає гучнішим, вітер зриває з голови давно непотрібну бандану, змушує задихнутися від нестачі повітря, кидає в очі дрібні тріски та гілочки. Прикриваю обличчя долонею і востаннє озираюсь на графа.

— Нумо, Женю! — гарчить.

І я з жахом дивлюся, як за його спиною розгортається величезний вир, пронизаний блакитним потойбічним світлом, а з нього починають з'являтися напівпрозорі сірі тіні, які відразу приймаються обступати нашу маленьку групу.

Емерей не витримує і стьобає Королеву по крупу. Кобила підіймає передні ноги, стаючи дибки, і зривається на біг, я дивом утримуюсь на її спині, міцно обійнявши за шию.

Припадаю до вірної конячки й знову озираюся. Теодор чомусь зіскочив з Ворона. Стоїть спиною до мене, опустивши голову і вільно розправивши долоні. За його плечима майорить чорний плащ... Ґрунт навколо йде тріщинами, немов під час землетрусу. Увсебіч розлітаються грудки землі та гостре каміння. Здіймаючись невеликими пагорбами та фонтанами, крізь поверхню прориваються довгі звивисті стебла, які в темряві світяться отруйно зеленим світлом. Підкоряючись руху графової руки, найближчий з них обвиває першу тінь, і пірнає з нею назад під землю. Інші сприймають це як сигнал до дії і кидаються вже всі разом на самотню фігурку людини. Але чи людини?

Мені здається, що ми мчимо, як божевільні. Від свисту вітру закладає вуха, а зуби клацають чи то від страху, чи то від тряски. Попри шалену швидкість, «Стоунхендж», який видно здалеку, не наближається ні на йоту.

Іноді я знаходжу в собі сили озирнутися назад, і з завмерлим серцем спостерігаю, як рослинні пагони, викликані Теодором щоразу забирають моторошні тіні. Але на місці знищених відразу виникають нові й нові противники.

Мені, попри страх, відчайдушно хочеться кинутись назад, йому на допомогу. Але я розумію, що це буде величезною помилкою, і знову припадаю до кінської шиї, стискуючи від розпачу зуби. І намагаюсь дивитися лише вперед.

Тим часом до впертих, нерухомих, глиб відстань все-таки потрохи скорочується. І я вже повністю зосереджую свою увагу на стародавньому храмі, поки мене хтось не хапає за ногу. Від несподіванки пронизливо скрикую. Королева натужно хрипить від страху, здіймається дибки, а я лечу кулею додолу.

Від удару об тверду, вкриту колючою сухою травою поверхню тихо схлипую. У роті з'являється металевий смак від прокушеної щоки. Трясу головою, розганяючи туман перед очима. А поки приходжу в себе й оцінюю обстановку, тіні, що незрозуміло звідки взялися, починають потроху мене оточувати, замикаючи живе в кільце.

Підскакую на ноги, мов пружина, і судомно оглядаюся на всі боки. Що робити? Знову застрибнути на коня і накивати п’ятами можливості немає. Перелякана тваринка давно вже поскакала. На хвилі жаху і страху бідна Королева за мить подолала десятки метрів, які відокремлювали нас від капища драодів, інстинктивно відчувши захист від стародавньої споруди.

Кільце, що мене оточує, стає щільнішим, привиди обступають, наближаючись все ближче і ближче.

— Тео! — З моїх губ зривається відчайдушний крик. — Тео!

Озираюся в пошуках хоч якоїсь зброї, але крім невеликої каменюки під ногами, нічого не бачу. Вибір невеликий, але краще ніж ніякий.