Читати книгу - "Обраниця чаклуна, Олеся Лис"

Сніг все падає і падає… Не зупиняється ні на мить. І під ложечкою починає смоктати в передчутті чогось невідворотного. Чогось страшного, невблаганного, що насувається на нас, як гірська лавина. До мого правого боку притискається дванадцятирічний Жора. Дворічний Владик, схиливши світловолосу голівку, спить в автокріслі.

За вікном мелькають сосни. Вони здаються одягненими в білі вінчальні сукні. Сумні наречені, що опустили до землі руки-гілочки. І я така сама... Вічна наречена... Яку кинув біля вівтаря коханий чоловік. Звична туга вже не така гостра, як двадцять років тому, але все ще іноді луною віддається в серці.

― Як ти? Не втомилась? ― повертається до мене сестра-близнючка з переднього сидіння.

Її чоловік Віталік напружено тримає кермо. Дорога жахлива. Мокра жижа надвечір перетворилася на лід. А в нього на “борту” двоє дітей, дружина та її нікчемна сестра-інвалід.

― Ні, все добре,  ― хитаю головою.

Жорик, почувши мій голос, неспокійно хмуриться уві сні й голосно зітхає.

― Катю, не бреши мені! ― гнівно шепоче Віка. ― Ти не голодна? В голові не паморочиться? Ми не скоро дістанемося додому, швидкість всього п'ятдесят.

― Віка! Я в порядку! ― також гнівно огризаюся.

Адже знаю, що неправа. Знаю, що сестра переживає. Цукровий діабет це не жарти. У будь-який момент може впасти рівень глюкози та призвести до серйозних наслідків.

Віка скривджено підтискає губи.

― Пробач, ― винувато шепочу.

Адже вона хоче як краще і бажає мені тільки добра. Тільки ось до сорока років я теж встигла охазяйнуватися власними мізками. Але Вікторія, як старша та здорова сестра, не перестає мене опікувати.

А все ж почалося з приголомшливої ​​новини. У молодого подружжя Олененків виявили багатоплідну вагітність. Подружжя зраділо. Трохи злякалися, але абсолютно точно зраділо. Лікарі в жіночій консультації, щоправда, не поспішали з такими висновками, дивлячись на величезний живіт Людмили Олененко, і радили їй якомога менше їсти, щоб не розгодовувати плід. Але бабка Марія впевнено заявила ― двоє! Дівчата! І Міла їй вірила…

Хто ж знав, що тільки одна з них, перша, Вікторія, народиться повноцінною. Друга Катерина була меншою, легшою і з усохлою правою рукою. А за три роки у неї ще й діабет виявили.

Віка, дурненька, почула десь, що так буває. Іноді сильний плід під час внутрішньоутробного розвитку забирає у слабкого ресурси, кисень, їжу. І тоді друга дитина розвивається гірше і народжується із вадами. З того часу вона й вирішила опікувати всіма силами молодшу, відчуваючи незрозуміле почуття провини. Адже якби не вона, сестричка була б здорова.

Переконати її намагалася і я, і мама, і тато... А все марно. Лише баба Марія посміхалася, бурмочучи ― так треба… так треба…

Віка навіть заміж виходити відмовлялася. І все тому, що мене перед вівтарем кинув Денис. Цілих п'ять років мучила Віталіка, щоразу відмовляючи. Поки я сама не втрутилася і не запросила до нас додому зневіреного хлопця. А потім замкнула їх у квартирі на день, а сама пішла до баби Марії. Вони сердилися. Дзвонили. Але через добу, коли я повернулася, зустрічати мене вийшла в коридор скуйовджена Віка. На пальці у неї виблискувала обручка. А у ванній шуміла вода, натякаючи, що парочка вночі явно не спала.

Батьків не стало того ж року, в який народився Жорик. Попри мій спротив, сестра забрала мене до себе, виділивши у величезній чотирикімнатній квартирі Віталіка маленьку кімнатку.

Квартиру, яка дісталася від батьків, вирішили здавати. Зайва копійка не завадить. Віка жартувала, що то моя зарплатня. Але я не могла витрачати ці гроші на себе, соромилася і попри регулярний опір подружжя все ж таки вносила все до копійки в загальну скарбницю. А навіщо вони мені? Стара діва… каліка… Усю себе я присвятила Вікіній сім'ї, душі не чула в її малюках, і вони відповідали мені взаємністю. Мене можна було б назвати щасливою ― люблячі рідні, дітлахи, хата, хобі… Але іноді в душі розкривалася чорна вирва, яка немов спалювала зсередини, кровоточила, нила, навівала відчуття, що я не на своєму місці, це не моє життя, це не моє тіло. А потім туга проходила, з-за хмар виглядало сонце, і я знову радісно і відкрито посміхалася, гасячи всередині незрозумілі й вже напівзабуті відчуття.

На мить щока сіпається від різкого спазму. Ногу знову прострілює ниючий біль. Він поширюється від великого пальця і, ніби огидна каракатиця, повільно перебирається до основи стопи, охоплює склепіння, щиколотку… Операція не за горами, тепер у мене ще частини ноги не буде. Гангрена ... Цукровий діабет безповоротно вгризся своїми гострими іклами в мене. Почали відмирати тканини.

Деколи ловлю себе на думці, що вдячна долі за те, що страждає нога. Руки мені потрібні… Інакше я помру… Помру без того, що дає мені свободу, віддушину в цьому світі, те чому я присвятила себе окрім сім'ї й те, що дозволяє мені почуватися потрібною та корисною, а не нахлібницею в будинку Віталіка. Хоча той ні разу не дорікнув мені ні словом, ні ділом, ні поглядом. Навпаки, всіляко підкреслює, що без мене їм було б не впоратися з двома малюками.

Пальці на руці вже ворушаться в нетерпінні, мріючи взятися за новий моток пряжі та гладкий, відполірований тисячами дотиків дерев'яний гачок. У голові так і танцюють нові візерунки, які мають вийти зі сплетення повітряних меланжевих ниток. Це буде шаль, так-так, саме шаль. Велика, щоб повністю загорнутися і влаштуватися в кріслі-гойдалці на балконі з кухликом гарячого чаю з лимоном та медом та новою книгою. Шаль не на продаж, а в подарунок. Віці. А ще картина, вишита бісером. Бурхливе море, спінені хвилі й сніжно-біла чайка над ними на тлі заходу сонця.

Я заздрю ​​цій чайці, заздрю ​​її волі, польоту, гармонії. Ця чайка, неначе моя душа, тільки вільна, нестримна, що прагне до неба, до свободи…

Гальма верещать раптово, немов гострим лезом розрізаючи умиротворену сонну атмосферу машини. Віталік викручує кермо, стиснувши зуби, прагнучи втримати автівку, що обертається. Я бачу в дзеркалі його побіліле обличчя, злякано розширені очі Вікторії. Тільце Владика мотає як ляльку, ремені врізаються в грудну клітку, але благо, надійно утримують на місці. Жорик теж міцно пристебнутий, але з ним ситуація небезпечніша. Дорослі ремені ще трохи не за розміром худому підлітку, а дитяче сидіння вже надто мале. Я закриваю племінника власним тілом, до упору натягуючи власну перев'язь, утримую хлопчика, що сковзає, на місці.