Читати книгу - "Академія об'єднаних талантів. Туман бажання, Лада Астра"

– Не маю уявлення. 

– Ти мав рацію Герман. Цей перстень не простий. Це знак нашого з Арієм кохання. Так, я вже дуже давно у нього закохана. Але не дозволяла собі навіть думати про ректора через мої цілі, які ти розчавив тим Туманом бажання. А потім мої думки про нього вже не можна було стримати. У тебе під носом зароджувалось справжнє кохання, красунчику. А ти бовдур не помічав цього.

     Він схопився за голову, закриваючи руками вуха.

– Ні ні ні, це якась дурня. Це не може бути правдою. Ти не могла…. З ним....Це брехня.

– Могла, ще і як могла. Але я хотіла зробити тобі максимально боляче, тому терпіла тебе поруч. А Арій, бідолашка, божеволів від ревнощів. 

– Навіщо тоді була вчорашня ніч? Навіщо віддаватись мені, кохаючи іншого – хрипло промовив він, продовжуючи вдивлятись у мої очі. 

– Тут були дві причини. По-перше, для того, щоб ти максимально відчув втрату. Вчора ти думав, що я тепер належу тільки тобі. Все повторював “Моя, моя, моя”, а сьогодні ти пізнаєш, що таке втрачати.

– А по-друге? – дуже спокійно запитав він і мене лякав цей спокій.

     Все, останнє пояснення, останній крок у прірву. Він був найважчим, цей крок.

– А по-друге, Арій все говорив, що я ще надто мала для нього, а я тоді взяла й сказала, що вже давно не така недосвідчена, як здаюся і що в мене вже були серйозні стосунки з хлопцями. Уявляєш? Ляпнула не подумавши. Тож ти був свого роду інструментом для позбавлення мене цноти. До цього я ледве викручувалася перед коханим. Тепер ми будемо з Арієм разом і я скажу йому так, і не один раз. А він усе зробить для мого комфорту. Думаю, що на цьому ліжку нам буде дуже добре, – я погладила рукою постіль, відчуваючи стук свого серця десь у горлі.

– Інструментом, – розтягуючи букви,  повторив він за мною.

– Так. Уявляєш? Не тільки ти можеш користуватись дівчатами як завгодно. Цього разу скористались тобою. А тепер іди вже, бо я втомилась від твоєї присутності, – як мій голос не затремтів я не знаю. Просто хотіла, щоб він пішов. Просто розуміла, що не можу більше. Здається не все сказала, як з початку задумувала. Але я більше не винесу того розчарування і болю, що відображало його обличчя.

     Він мовчки підвівся і пішов у бік дверей. 

– А. І речі мої не забудь повернути. Можеш їх у коридорі, під дверима, лишити! – крикнула йому в спину.

     Зупинився. Застиг не обертаючись. 

     “Іди, будь ласка, іди” 

   Не обернувся. Відчинив двері. Вийшов. Спокійно зачинив за собою двері.

  Краще б кричав, вдарив мене, сказав щось образливе, плюнув мені під ноги, але не так. В ту ж секунду я підбігла і замкнула ті кляті двері, щоб потім упасти на килим і беззвучно кричати, рвати на собі волосся, кусати себе до крові і корчитись на підлозі від найжахливішого у світі болю. Болю душі.

     Я витримала. Зробила все, як треба було. Я змогла. Він тепер не буде шукати правди. Ненависть буде сильнішою за ті почуття, що зародились між нами. Та не була я готова до того, що буде потім. Коли за ним закриються двері.

    До цього не можливо підготуватись. Мені хотілося власноруч розірвати себе на шматки. Хотілося знищити себе. На одинці з собою контролю не існує. На одинці з собою ти більше не повинна стримуватись і лавина усвідомлення накрила мене з головою. Душа моя вмирала і згодом за нею піду і я. 

     “Залишилось ще трошки, Ельвіра”