Читати книгу - "Провальні канікули, Елла Савицька"

- Espinita, що ти робиш? Я ж зараз трахну тебе прямо в машині.

- Ти ж сказав, що не хочеш танцювати. Α я хотіла. - Відкидаю голову йому на груди, і відчуваю, як гарячі долоні ковзають по моєму животу.

Музика повільна, млосна. Вона змушує і Андреса злегка погойдувати стегнами, пускаючи електрику вздовж мого хребта.

- Я хочу. Але не танцювати, - каже на вухо, і я облизую губи. Господи, я теж хочу! Так сильно хочу, що готова віддатися йому навіть тут. У цьому чортовому барі. Аби знову відчути його в собі і збожеволіти разом, дивлячись у його очі і віддаючи всю себе.

- Я теж! - обертаюся в його руках і підводжуся навшпиньки, щоб дотягнутися до улюблених губ. Він одразу ж схиляється до мене назустріч, і запустивши долоню у волосся, притискає до себе за потилицю, цілуючи глибоко і жадібно. Живіт миттєво скручує в пружину. О, Боже. Будь ласка, підемо звідси. Благаю подумки, поки цілую його у відповідь не менш голодно. Десь як крізь вату чую чоловіче покашлювання і п'яне:

- Андрес?

Поцілунок різко припиняється, і я відштовхуюся, нетямущо і навіть із часткою злості дивлюся на того, хто посмів нас перервати. Молодий хлопець, досить-таки приємний на вигляд, навіть симпатичний. Невисокого зросту, але впевнений у собі, судячи із зацікавленої посмішки, спрямованої на мене.

- Вибачте, що перериваю. Я хотів почекати, але зрозумів, що можу не дочекатися.

- Я сьогодні не працюю, - коротко кидає Андрес.

- Ну, друже, дуже треба, - блондин підходить ближче, і, косо глянувши на мене, каже щось на вухо Андресу так, що я не можу розчути слів. Андрес слухає якийсь час, а потім пильно дивиться на мене і киває тому на коридор.

Хлопець усміхається своєю дорогою посмішкою і йде туди, куди йому було велено, на прощання підморгнувши мені.

- Мені потрібно відійти на кілька хвилин. - Андрес робить крок до мене і піднімає руку, щоб провести великим пальцем по вилиці. - Вибач.

- Не вибачайся, я все розумію. - Я і справді розумію. Той зажерливий і розпещений життям хлопець навряд чи, а ось я - так. Андрес знову обіймає мене і говорить на вухо, при цьому прикусивши мочку. - А потім поїдемо.

Я підбадьорливо киваю і дивлюся, як він іде в тому ж напрямку, що й хлопець. Важко зітхаю. Можна тільки уявити, як йому важко. Через який бруд потрібно постійно проходити, і жити з незникаючим почуттям провини.

Я добрела до свого столика, і сівши на стілець, потягнула з келиха коктейль. За хвилину до мене підсіла Еля, вже напідпитку, і почала розповідати про хлопця, з яким встигла познайомитися. Якийсь там Антуан махнув мені з барної стійки, широко посміхаючись, і я посміхнулася у відповідь. Привабливий. І не здається козлом. Хоча, козли здебільшого проявляють свою суть пізніше. Подивимося, яким виявиться цей. Поки що Еля, ніби як, була задоволена. А отже, задоволена і я.

Повз пройшов той молодий чоловік зі ще більш задоволеним обличчям, ніж раніше. Значить, купив усе, що потрібно для гарного закінчення вечора. Куди ж ви котитеся, хлопці? Судячи з дорогого одягу, гроші в нього водилися, то навіщо ж витрачати їх на наркоту, якщо можна зробити щось хороше для інших? Мені цього не зрозуміти...

Я обернулася, але Андреса не побачила. Почекала кілька хвилин, і вирушила на його пошуки. У коридорі була купа народу, крізь яких доводилося протискуватися. Одні затискалися, інші іржали на всю глотку. Кошмар який. І як тут узагалі можна когось знайти? Я озиралася, намагаючись не пропустити нікого, але марно. Коли повернула праворуч, у менш забитий молоддю коридор, побачила Пабло, який стискав кулаки. Він щось говорив, але, щоб почути, потрібно було підійти ближче. У глибині душі я вже знала, хто його співрозмовник. Ну чому йому не живеться спокійно? Що за манера у хлопців лізти туди, куди не треба? Як же буває настирливою увага тих, хто нам не подобається. І як її не вистачає від тих, від кого вона потрібна!

- Якого біса ти їй мізки париш? Тобі повій твоїх мало? - почула, коли підійшла ближче.

- Це не твоя справа. Пабло, краще відвали, тобі ж гірше буде, - спокійною відповів Андрес. Але я-то знала - це уявний спокій. Пара секунд і воно рвоне...

- Ти думаєш, я не бачив, як ти щойно тому хлопцю наркоту впарив? Я бачив. Тільки не розумію, на біса ти в це Емі втягуєш? Вона ж зовсім не з твого кола!

- Тобі-то звідки знати хто з мого кола, а хто ні?

- Куди тобі до неї? Порівняв х*й з пальцем. Вона ж, бл*дь, нормальна. НОРМАЛЬНА! - він підвищив тон. - А ти бруд. Нікчема, не гідна і нігтя на її пальці. Ходиш, поширюєш цю погань, втягуєш у це Емілію, а потім що? Змусиш і її в Україну наркотики перевозити? Зробиш своєю сучкою? Може, ще трахатися за гроші змусиш? - далі я вже не слухала. Ρванула вперед, але було пізно. Вони зчепилися, як два ненормальних.

Андрес ударив Пабло в щелепу, а той, через кілька секунд, відповів йому ударом у живіт. Я скрикнула, коли Пабло відлетів до стіни і вдарився об неї головою. З губи стікала кров, і він, похитуючись, намагався встати. Мене заколотило від страху.

- Перестаньте, - влізла між ними, коли Пабло вдалося піднятися, і він знову підбирався, щоб зробити удар у відповідь. - Пабло, іди приведи себе до ладу. У тебе робоча зміна, - зі злістю рявкнула йому. Серце билося у вухах, поки я дивилася то на одного, то на іншого. Друга, і коханого. Οдин із них намагався захистити мене всіма силами, а другого захищала я...

Він кинув довгий погляд на Андреса, а потім перевів його на мене. Стер долонею кров із підборіддя.

- Ем, ти нічого не знаєш.

- Я все знаю! Навіть більше за тебе. І ти не маєш жодного права лізти в моє життя. Α тим паче в життя того, кого ти зовсім не знаєш! Якщо ти хочеш, щоб у мене залишилися про тебе приємні спогади, будь добрий, зроби так, щоб ось такого більше не повторилося. Ти мій друг. І я хочу, щоб ти таким і залишився.

Він нічого не відповів. Розвернувся і поплентався коридором, з якого кудись поділися всі люди. Так, я не права. Знаю, що слова ріжуть його без ножа, але й він не правий. Не знаючи всієї ситуації, судить інших.