Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Старий вибрав найбільший — ще б пак, йому якось у голову не прийшло, що нам його тарабанити. Ми насилу доплуганилися додому. З натуги старий забув, де живе. Якби не ми, він так і блукав би до скону.
Старий розраховував, що більший екран, то він більше побачить. На великому екрані від нього ніщо не сховається. Він не дуже помилився, хоча вистачило б і меншого. Це вже точно.
Він примушував нас сидіти поруч із ним, не пропускав жодної передачі. Його цікавило все, що стосувалось війни. Війна і лише війна, чогось іншого він не визнавав. Стара, може, щось і подивилася б, вона була не проти, який-небудь концертик чи фігурне катання — їй праглося хоч крихту чогось одухотвореного, але старий деспот вмикав і вимикав, коли заманеться. Він не зауважував нашого існування. Він навіть не припускав, що ми також можемо мати якісь потреби.
Телевізор — не для розваги, все надто серйозно. Ні стара, ні я не мали права доторкнутись до нього. Вранці старий був уже на нозі, тоді як я не міг підвестися. Мені хотілося спати. Я насилу пересувався. Я лягав на яку-небудь лаву і досипав, ніхто не турбував мене — я більше не ходив до школи.
Старий оглядав бандуру з усіх боків, намагався зазирнути й пропхати у шпарки пальці, щоб добути звідти брехунів, яких бачив в екрані. Його цікавило, чи зможе він залізти туди всередину і черевомовити звідти замість них. Ясна річ, правду. Правду і тільки правду. Він прикидав, чи бачитимуть його в усіх телеящиках, увімкнених у розетку, як наш, чи лише в нашому.
Він усе безперервно коментував, без угаву обурюючись. За його розпатякуванням ми мало що чули. Старий вергав громи і блискавки, вимагаючи правди. Від його лютих позирків старій завмирало серце — не за себе, за мене: за себе вона не боялася. Нехай покажуть, як розривається на шматки людське тіло. Старий бачив це тисячу разів, заки воно спіткало його самого. Незрівнянне видовище! Як людина перетворюється на гівно. Людина, вона і є гівном.
Він жадав, щоб усі відчули, як це, коли тобі на голову сипляться цукерки. Цукерками старий називав авіабомби. При цьому він косився в мій бік. Старий реґулярно обнишпорював мої кишені і як тільки знаходив те, що шукав, нестямно товк деревʼянкою, доки воно перетворювалося на ніщо. Він примушував мене збирати все до останньої крихти і спускати в унітаз, стежачи, щоб усе було, як він сказав, — він гадав, що зі смітника я виберу і потайки зʼїм. Старий пильнував, щоб я не виріс слизняком. Цукор він не визнавав. Він вважав, що солодощі псують характер. Він обох нас тримав у тонусі — стару і мене.
Старий знав, що це, коли тобі свої ж влаштовують пекло. Бомби помилково скинули не там, де треба. То було під Новий рік, сніг перемішався з землею і кров’ю. Він нагодував би цією кашею всіх, хто зазіхнув на святе. Справжня велич, перед якою блякнуть найгеніальніші симфонії, бо що їм відомо? Вибухівка — ось музика нашого часу, ніщо не перевершить її. Старий псував нам зі старою навіть цю невеличку втіху.
От якби його запросили в консультанти! Він не займався наукою, він узагалі не мав порядної освіти, зате знав практику, спізнав її на своїй шкурі. Він мав достатньо нагод переконатися, що знання не дають жодних переваг. Це в мене від нього — єдине, що йому вдалось прищепити мені.
Він переконувався в цьому щодня й щогодини, куля не вибирала, хто з освітою, а хто без. Один такий встиг закінчити інститут. Він якраз розводився їм про зоряне небо, коли це сталося. Бідолаха не долетів туди — зорі сяяли надто високо. Старий не мав чим втертися — навіть жмутка трави. Зима є зима. Він просто човгав лицем об сніг. Довго це тягтись не могло. Належало підводитись і йти далі. Старий зірвався і загорланив «Ура!». Він горланив так щоразу і щоразу воно рятувало його. Вернувшись з параду, він примушував стару і мене теж горлати. Він хотів, щоб нас було порятовано. Пильнував, щоб ми виконували все правильно. Демонстрував, як це робиться. Нещасний був астрофізиком.
Родичі бідолахи розшукали його, вони визначили, що старий був останнім, з ким той спілкувався. В листах, які вони показали йому, про мого старого згадувалося кілька разів. Вони хотіли, щоб старий виклав їм усе, як на долоні, офіційному повідомленню вони не довіряли, і він зробив це, не втаємничивши жодної деталі, після чого падлюки накинулися на нього. Вони звинуватили мого старого в нарузі над памʼяттю небіжчика. Вони навіть не дослухали його до кінця. Вони гадали, що старий відбіг глузду. Що в нього почалась маячня. Не вірили в те, що він їм розповів, вони приїхали по щось геть інакше, хотіли почути правду. Вони почули її.
Старий визволяв світ від варварів, а це не так просто, як здається. Більшу частину звитяжного шляху він повз, здираючи лікті й коліна, — спочатку тікаючи на схід, а потім наступаючи на захід; підводився і нісся вперед, нерідко йому бракувало певності, живий він ще, чи вже мрець. Від страху, що його марно заглушував, у ньому наростала ненависть, його єство жадало відплати, старий мав на це повне право. Він достатньо всього набачився. Історію він знав не з підручника. Він хотів, щоб показали, як летить у повітрі його нога — великим планом, на цілий екран, під музику Баха і Моцарта. Він позичив найбільший телевізор, щоб нарешті доглупати, що його ошукали.
Що бажав, старий з’ясував. Більше скриня, нутро якої породжувало брехню, його не цікавила; не спливло місяця, як він охолов до неї. Назад ми тарганили телевізор удвох зі старою. Вона тільки видавалася миршавою. Стара зважилась нагадати йому, що ми оплатили рік, проте старий не дозволив тримати телевізор ані дня. Стара була в розпачі, в пункті винайму вона насилу відвоювала півроку, одначе кілька місяців все одно пішли корові під хвіст. Квитанцію стара не викинула — вона все зберігала, кожний нікчемний папірець, ховаючи так, щоб не знайшов старий. Примха старого влетіла в копійку.
Старий узявся клепати листи, в яких не залишав каменя на камені від побаченого, лаяв його ідеологічною проституцією, вимагаючи спростування. Він шкандибав на пошту й особисто відсилав свою базгранину, не довіряючи ні старій, ні мені. Стара металася, як звір у клітці, мало не схибнувшись з безпорадності: їй тільки цього ще бракувало.
Її виручив інструктор, він віддавав їй листи, і вона власноручно знищувала їх. Ні, стара не була дурною.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червнева злива, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.