Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Він звинувачував стару в черствості, йому здавалося, що вона ніколи не любила його, так ніби він знав що-небудь про любов. Закидав, що її засліпили його ордени, — чим він лише не дотикав їй. І щоразу в який-небудь паскудніший спосіб. Стара мовчала, смиренно ковтаючи образу. Старого краще не зачіпати, інакше він розходився ще нестримніше. Те, що він виливав на стару, було вкрай несправедливо.

Старий відкрив скриньку Пандори. Я потягнув медальку в сподіванні, що він не зауважить. На мій подив, я загнав її дорожче, ніж розраховував. На секунду старий виріс в моїх очах. Він не блефував, коли торочив про їхню безцінність. Згодом до мене дійшло, що він мав на увазі іншу ціну, одначе мене цілком влаштовувала така.

Розклавши напередодні параду нагороди, старий одразу зметикував, що це я. Я прорахувався, він пам’ятав кожну свою медальку. За свою наївність я дорого заплатив. Стара ледве відходила мене, їй здавалося, що я вже ніколи не оклигаю. Сльози, які проливала наді мною, любов і компреси зцілили мене. Старий міг завиграшки закатрупити. Йому це не вперше, він мав добрячий досвід. Війна показала йому справжню вартість людського життя. Бляшки він любив більше, ніж нас зі старою.

Старий вирішив зіграти на випередження. Він уклав заповіт, не залишивши мені жодного шансу. Він волів за краще віддати свої нагороди цвинтарним мародерам, ніж рідному синові. Вони могли б вивести мене, як казала стара, в люди. Кінець кінцем, він міг зробити щось для старої, якій перепадало подвійно — за неї й за мене. Він сікався за найменшу дрібницю.

Перед сконом він поклав допекти старій — так, ніби мало назнущався. Вибравши мить, коли нікого не було вдома, старий вивалився з вікна. Коли сусіди побачили його, він ще дихав. Він був піхотинцем, а не десантником. Стара далі вивішувала його труси на найвиднішому місці, щоб усі бачили, що в неї є чоловік. Ми зі старою добряче наморочилися, заки поховали його.

Стара не переконувала і не плакала. «Це для тебе», — вона простягнула газетний згорток; всередині лежало кілька банкнот, які вона приберігала на чорний день. Я просадив їх за одну ніч.

Я повернувся над ранок. Стара сиділа на табуретці, покірно й згорьовано. Крім мене, в неї більше нікого не залишилося. Стара сподівалась на диво. Хай там як, у неї був дім, і був я.

Гадаю, стара ще довго дорікала собі, що не вберегла старого. З фотки, яку він носив при собі, вона замовила портрет.

Стара повісила старого над ліжком, звідки він усміхався до неї. Таким вона його ніколи не знала — за життя він не сказав їй доброго слова. Нарешті вона знайшла з ним порозуміння. Їхні стосунки ввійшли в гармонію.

До тих двох я пристав випадково. Вони здалися мені ненайгіршими хлопцями. В дошку своїми. В них водилось бабло, особливо в одного з них. Бракувало розваг, великого вибору не було, тоді як кортіло чогось серйозного.

Я не здогадувався, що зустріч з ними змінить усе моє життя. «Ти все перекапустив собі». Авжеж, моралізаторів — хоч греблю гати.

А я так не вважаю. Що чекало на мене? Які перспективи відкривалися переді мною? Низькооплачуваного роботяги, приреченого повільно спиватися? Старий був наочним прикладом — я поклав не допустити, щоб подібне повторилось зі мною. Суспільство — монстр, який пережує і виплюне, сито і самовдоволено відригнувши. Я відверстав неблизький шлях; я пройшов його від початку до кінця, кожний сантиметр.

Якось мені сяйнуло припущення, що стара водилася зі своїм інструктором неспростецька. Я маю на увазі, не тільки в своє задоволення. Вона комбінувала ходи наперед, шахістка, я не раз помічав це за нею. Від такого відкриття мене ошелешило. Через інструктора вона і старого витягла звідти, де його догробили б, недогробленого під Берліном. На відміну від старого, стара трохи знала життя. Вона, яка прагнула чогось вищого, так ніколи і не отримавши його, всякчас дбала, щоб усі тили були захищеними. Стара не малювала ілюзій.

Дамоклового меча, що завис наді мною, вона не змогла відвернути, проте пережила й це. Віра допомогла їй усе витримати. Стара виявилася загартованою. Вона допізна затримувалася на роботі, дедалі частіше стирчала там до світанку, щоб не збожеволіти в спорожнілій однокімнатці, в якій не було ні мене, ні старого, а тільки фотопортрет, перед яким виливала жалі, доки злякалась самої себе. Їй не хотілось туди вертатись, де все нагадувало про щасливе життя, раптом дійсність перевернулася в її голові догори дриґом, минуле видалося їй райською ідилією, вона бажала, щоб старий ожив і нагорланив на неї. Щастя — штука відносна.

Стара чекала на інструктора, не замикаючи службового входу. Вона не боялась ні злодіїв, ні лягавих. Їй не було що втрачати. Стара розраховувала, що він прийде. Що просто не зможе не прийти. Почує її слізні благання. В людини, загнаної в глухий кут, логіка починає функціонувати своєрідним чином.

Стара відмовлялася визнавати очевидне — інструктор давно вже покинув її, задовго до того, як я вскочив в халепу. Вона вірила, що він зʼявиться і врятує нас, лицар на білому коні. Людині властиво сподіватися. Ранок заставав її сидячою на стільці, спертою лицем до одвірка. То були не найвеселіші часи.

На секунду надія покинула її. Стара зойкнула, проте зуміла взяти себе в руки. Вона все пережила.

Я зустрів його, її інструктора, коли він зажив на широку ногу, хоча йому й до того велось не кепсько, він умів влаштуватися. Чимало води спливло відтоді, як я востаннє бачив його; пробило нові часи.

Інструктор сконав на порозі будинку, на сходах свого останнього дітища. «Це ти?» — я не зовсім зрозумів, про що він. Авжеж, це я. А тобі що до мене? Я хотів, щоб він ще щось сказав; пояснив, що мав на увазі. Я не впізнав його.

«Це ти?» прошило мене, всвердлилося в серце, змусило насторожитися. Я завагався. Щось у його запитанні викликало подив, спантеличило невчасністю й недоречністю. Якось не так воно пролунало. В промовлене людиною, яка дихає на ладан, вплітаються особливі нотки.

Я присів уважніше роздивитись його лице. «Я твій батько», — коли він промовляв це, я впізнав у ньому коханця моєї старої. Для кожного настає мить одкровення.

Він прохрипів його, слова викотились з