Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Він сунув на нас на здоровій нозі, вимахуючи дерев’янкою, у сімейних трусах і майці, що їх стара з любовʼю прала для нього. Коли він скакав по хаті, кукса баламкалася на всі боки. Шматок безживного м’яса.

Старий лупив навідліг. Великого вибору ми не мали: в однокімнатці дуже не заховаєшся. Коли ми замикались у ванній, він скаженів іще більше. Краще було цього не робити. Він міг рознести будинок. Ми були віддані йому на поталу.

Наостанок обоє трахалися, стара стогнала — чи то від задоволення, чи від завданих їй побоїв. Потім лежали, і він розповідав їй, як вони провчили під Берліном німецьку сучку; як вона тікала; як вони зловили і дерли її, а наступного дня йому відірвало ногу.

Стара, не дослухавши, схлипувала. Перегодом уже обоє жалісливо шморгали. У них це завжди так завершувалося. Стара втішала його, доки він провалювався в сон. Це ставалося з ним раптово, він спав, як убитий. На світанку він являвся в усій своїй красі. Я мав бачити його сильним. Незламним, невблаганним, гордим — таким, як належиться переможцю.

Він щоразу гірше знущався з нас. Стара все витримувала, покірно і мовчки. Мати Тереза. Ні, то не її імʼя.

Старому велося кепськіше й кепськіше. Паради помагали йому, як мертвому припарка. Вони вже не трахались; він завалювався спиною до неї і хропів. Стара догоджала йому, як могла.

Одного разу йому потрапила на очі книжка, я ненароком зачепив ранець, і вона вивалилася звідти. Якби фізика або географія, нічого не сталося б. Старий блискавично зметикував, він був напрочуд шпаркий, коли йому на чомусь залежало, в ньому жила диявольська чуйка.

Він не дав мені покласти її назад. Він притиснув її протезом до підлоги, а тоді наказав підняти і подати йому. Він скомандував це металевим голосом, від якого мурашки зашкребли по спині. Війна вивільнила в ньому диявольську частину його суті.

Він сидів і скрупульозно перевіряв написане, його цікавила війна, решта його не обходила, історія нею починалась і завершувалась, мене він не відпускав від себе. Раптом його лице почало буряковіти, шия набрякла. На нього страшно було дивитися. Він нагадував удава, що зараз накинеться на мене. Я злякався — він міг закатрупити. Я не знав, що не так. Чим провинився цього разу. Я нічого не підлаштовував, книжка сама випала. Стара була на роботі.

В підручнику ні словом не згадувалося про те, як він брав Берлін. Берлін узяли без нього! Старий не міг цього пережити; торочив, що все, що там написано, брехня. Змушував мене повторювати: «Брехня, брехня, брехня!». Спершу це казав він, потім я. Закінчилося тим, що ми виспівували це дуетом. І так від початку, без кінця і краю. Я повторював за ним, як папуга.

«Ось яка вона, справжня війна!» — він ляснув себе по куксі. Він забув, як цвірінькав нам зі старою — підручник не дуже чим відрізнявся: просто там не згадувалось його. Зі сторінки рохкали кнуряки в кашкетах і з портупеями, вгодовані та рожевощокі, вони дивилися порожніми поглядами крізь нього кудись у далеч — у світле майбутнє, до якого старий не дотягне і ніхто з нас. До того часу його забудуть, його вже забули. Він почувався, наче його злили в клозет. Ще секунда, і йому настав би гаплик. Одначе старий був живучий. Його дзвін іще не пробамкав.

Старий психопат вхопив книжку і пошпарив до школи. Поспішаючи, він дурнувато підстрибував, наче йому вкрутили шуруп. Він боявся не встигнути. Він припер нашого історика до стіни. Я стояв поруч, він не відпустив мене ні на крок. Щоб я бачив і чув. На зворотному шляху старому полегшало. Того разу обійшлось без побоїв, він не рухав мене цілий тиждень. Стару теж.

Другого пришестя не вийшло. Старий конфіскував підручник, що мені було тільки на руку, — я і так не читав його. Я віддав би йому всі підручники, якби це допомогло. Якби він нарешті вгамувався. Якби сказав бодай одне нормальне слово. Вони все одно мені не належали.

Стара думала про старого і про мене, мріяла про мою кар’єру. Вона не була сліпа, вона мала те, що в магазинах не продається і по блату його також не дістанеш. Стара плекала надію. Вона сподівалася, що все ще зміниться. Вона вірила в мій зоряний час. Вона була невиправною оптимісткою, стара.

Вона крутила роман з одним обкомівським інструктором — стара теж прагнула втіхи від життя, вона заслуговувала на це. Старий приносив їй тільки клопіт. Інструктор приходив до неї в крамницю, коли там уже нікого не було, й вони усамітнювалися в підсобці.

Я застав їх якраз за цим ділом. Стара не замкнула службового входу, через який запускала свого коханця, а вона ж була в мене обачною.

З несподіванки стара скрикнула — старий послав мене по неї, було вже пізно. Щастя, що сам не пішов. Інакше він убив би її, а потім мене. Я їм усе зіпсував.

— На, візьми собі, — поправивши штани, інструктор простягнув мені десятку, вартість мого мовчання.

Десятка дорого обійшлася мені. Я заплатив за неї сторицею. Старий був упевнений, що я вкрав її. Я так і не встиг скористатися нею. Про стару я, звісно, промовчав.

Старий нарешті вкумекав, що щось не так і що це щось не обмежується шкільним підручником. Він не знаходив собі місця, зважуючи та обмірковуючи, доки йому сяйнула ідея з телевізором.

Удома в нас не було жодної техніки — нічого. Коли стара хотіла щось сказати, старий перебивав її. Він затикав їй рота — тим, хто говорив, був він. Старий був нашим радіоприймачем і телевізором. Він усе знав. За право базікати він заплатив ногою. Нам належало слухати і покірно мовчати. Стара й так рідко щось казала. Вона звикла тримати язик за зубами.

Ми пішли туди втрьох. Менше, ніж на рік, телевізор не здавали, але старий як хотів, то хотів; його ніхто не міг переперти. Про нас зі старою він не думав. Про сімейний бюджет теж. Тоді як стара рахувала кожну копійку — грошей на вітер вона не пускала.

Стара запропонувала подумати, сподіваючись, що старий вгамується, проте він не збирався чекати, йому припекло тут і зараз. Без телевізора він звідти не вийде. Старий поводився гірше малої дитини. Його навіженство влетіло старій