Читати книгу - "Знак біди"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Але Степанида тим часом, видно, зовсім посміливішала і вже скаржилась на те, що досі не заплатили людям за вовну, здану заготовачеві, Смик уже втретє обіцяє, встановлює строки, а грошей чортма. Петрик аж поморщивсь із незручності — люди чужі, може, з Полоцька чи навіть із Вітебська, звідки їм знати тутешні порядки, якогось там Смика, уповноваженого заготовача. Лисий біля столу і далі сидів непорушно, навіть заплющивши очі од перевтоми чи, може, зігрівшись у хаті. Та, виявляється, слухав і чув усе, і коли Степанида сказала про гроші, розплющив очі й тихо гукнув тому, що сидів біля грубки:
— Запишіть...
Той розстебнув портфель і в синьому невеличкому зошиті написав кілька слів.
— І це... Під льон дають самі лишакй, де ґлей, кажуть: виросте, а який там ріст, як засушить, обома руками не вирвеш, і низенький, ріденький, на третій номер, не більш...
«Ну, вже поїхала! — з прикрістю подумав Петрик. — Вже набалакає...»
Гості, однак, слухали нібито навіть з увагою й не перебивали. Лисий, уже розплющивши очі, поглядав на неї наче й не втомлено, просто у вічі, хоча й мовчав. А той, що в шкірянці, лише одного разу перебив, спитавши, як назва колгоспу, і вже сам, без нагадування, щось зазначив у зошиті. Либонь, відчувши їхню прихильність, Степанида виказала багато своїх кривд на порядки в колгоспі, в районі і нарешті згадала про сніданок: «Може б, зварити картопельки, та зі шкварочками?» Лисий біля столу, ніби струснувши із себе нерухомість, рішуче сказав «ні» й повернув голову до мовчазного, в шинелі, військового:
— Подивіться там...
Той швиденько вискочив у двері, а третій, коло грубки, відчинив дверцята, з яких війнуло літеплом[76] — дрова таки розгорілися.
— Ну ось, бачите! По-сибірському веселіш пішло! — бадьоро відзначив гість.
Якраз у ту мить у запічку знову закашляла Феня, Степанида подалася за ряднинку, і лисий біля столу тяжко, натомлено зітхнув. Коли вона незабаром вийшла звідти, заспокоївши дочку, той, що був у шкірянці, устав з ослінчика і, здалося, відгородив півхати своєю широкою спиною.
— Треба ж лікувати дитину. Лікаря привозили?
— Та де ж у таку завію. Може, сама як вичуняє. От зле, що молока немає, корова тільна, а більш не їсть нічого.
— Це погано. Меду треба купити.
— Ет, якби ж було за що, — стримано поскаржилась Степанида.
Невдовзі, сильно гупаючи в сінях, увійшов військовий і щось сказав. Той, що сидів біля столу, одразу підвівся, став застібувати на гаплик комір пальта, але потім розстебнув його і повідстібував усі ґудзики на грудях. Петрикові не було видно, що він дістає звідти, другий, у шкірянці, якраз заступив його, та незабаром він здогадався. Степанида невпевнено мовила: «Ні-ні! Що ви, не треба, — але одразу ж стала дякувати рівнішим голосом: — Спасибі ж вам, коли так...»
— На молоко й ліки, — тихо пояснив найстарший.
На його лисій голові вже сиділа висока чорна шапка, він запнув пальто і рушив до дверей. Петрик відступив убік, у самий кочережник[77], і ладен був крізь землю провалитись від сорому — нащо вона взяла? Як жебрачка якась — від незнайомих, та ще, мабуть, начальства, хоча б і на ліки дитині, але ж чи гарно так?
— Спасибі вам. А як же віддати? Аби хоч знати кому, — трохи збентежено говорила Степанида, йдучи за ними.
— Віддавати не обов’язково, — твердо сказав мужчина в шапці.
— Але ж борг!
— Невеликий борг.
— Знати хоча б, звідки ви?
Той, у пальті, вже виходив до сіней, за ним у двері другий, що був у шкірянці. Військовий, що йшов останнім, пропустивши їх, крадькома озирнувся й тихо гукнув у хату:
— З Мінська. Товариш Черв’яков.
Степанида на мить завмерла із затиснутим у руці червінцем, а Петрика наче приском[78] обсипало: ну й утяла жінка! У кого на милостиню напросилася! То ж сам керівник республіки! А вона про льон, про гроші... Але гості виходили із сіней, і, хоч було страшенно незручно, він мусив провести їх. Негарно було виправити людей, не довівши бодай до воріт.
Надворі мело й мело, у повітрі висів смог, але на свіжому снігу було видно далеко. На битому шляху під соснячком стояли два легковички, і коло них чорніло кілька постатей — мабуть, дорогу там таки відкопали, можна було їхати.
Біля воріт, відвернувшись од вітру, Черв’яков зупинився.
— Спасибі, хазяїне, що нагріли. Здоров’я вашій доньці, — тихо побажав він.
Петрик розгублено стояв, не знаючи: кланятись, дякувати чи що? Йому аж відняло мову, а він не міг сказати й слова. Тоді Черв’яков спитав щось у свого помічника, і той уточнив:
— Як вас на прізвище?
— Багатько, — сказав Петрик і знітивсь, уперше засоромившись власного прізвища, — так недоречно прозвучало воно на цьому убогому, закиданому снігом подвір’ї.
— То багатого життя, товаришу Багатьку, — побажав наостанку голова ЦВК, і всі, угнувши голови, стали пробиратися по своїх колишніх слідах до гостинцю,
Петрик сторопів і знову не відповів нічого, тільки поглядав на цих людей і подумки повторював схвильовано: «Яке там багате!.. Яке там багате!..» Давня невгамовна тривога опанувала ним з новою силою — жита в засіку залишалося пудів із чотири, з хлібом, може, якось і дотяг би до кропиви та кваску, та аби картоплі було більше. Картопля, одначе, закінчувалась, торік на картоплю був неврожай, вона вимокла від дощів, зогнила під гудинням. І як дотягнути до нової?
23
Якось, проте, дожили до весни, не сито — здебільша голодно, та дочекались теплих днів і зеленої травички. Степанида з першої кропиви призвичаїлась варити якесь вариво, котре, якщо його добре засмачити салом, можна було і їсти. Гірше було з хлібом. Але голова колгоспу Лявон Багатько примудрився додатково виписати на трудодні три бурти торішньої картоплі, і Петрик привіз до Першотравня підводу пророслих, зів’ялих, як порхавки, клубнів. Нічого, їли, змішували з ячмінним борошном на млинці, хоч ячмінь також берегли на крупи.
Нарешті убралося в силу літо, у травні пройшли рясні дощі з грозами, і озимина навіть на ґлеєві та пагорбах дружно пішла в ріст. Житнє було якраз по цей бік гостинцю, коло яру і хутора та далі по всій Голгофі. Іноді, коли випадала вільніша хвилина,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знак біди», після закриття браузера.