Читати книгу - "Знак біди"

Притоптавши сніг біля криниці, Петрик причепив до ланцюга відро, але воно одразу засіло в тісній сніговій норі, не діставши води. Тоді він огледівся, щоб підіпхнути його чимсь, якоюсь жердкою з плоту, та так і завмер над заметеним зрубом. Засніженим облогом від битого шляху пробиралися три темнаві постаті — поволі йшли проти вітру, угнувши голови і, мабуть, ступаючи слідами того, що йшов попереду. Вітер шалено мів од їхніх ніг снігом, несучи його через усе поле до соснячка, де на гостинці чорніли два легковички і коло них також ворушились люди. «Га-а, певно, там замело, там завжди замітає взимку, особливо край соснячка, навряд щоб там пройшли ті легковички», — подумав Петрик, зняв рукавицю, висякав носа. Тепер уже не було сумніву, що ті, здорожені з битого шляху, простували сюди, до хутора. Треба було зустрічати гостей.

Витягнувши з криниці легке, зі снігом, відро, Петрик сховався од вітру і трохи почекав, поки люди підійдуть до воріт подвір’я. Передній був уже близько — гарно цибав широким і сильним кроком, на його плечах чорнілася лискуча на морозі шкірянка, під пахвою він тримав такий самий чорний портфель і був показніший за інших поставою і, мабуть, молодшим за того, що йшов слідом. Вже біля воріт Петрик добре розгледів цього другого — то був середній на зріст чоловік у чорному бобриковому пальті й високій, пересипаній снігом каракулевій шапці, на його почервонілому од вітру обличчі видно було невеличкі підстрижені вусики. Третій був у довгій червоноармійській шинелі й шоломі з широкими опущеними вухами, підперезаний ременем з наганом, що в такт ходи теліпався з правого боку.

— Можна до вас, хазяїне? Трошки погрітися? — спитав передній, у шкірянці, підходячи до воріт.

— А чого ж ні! Така завія, воно звичайно, — сказав Петрик, міркуючи про себе, що це начальство, і, мабуть, немале: може, з області, а то й вище.

Він узявся за верх хвіртки, але відчинити її не зміг, вона лише трохи відхилилася в глибокому снігу, і троє захожих один за одним якось протислися на подвір’я. Потім він привів їх у сіни, де всі дружно загупали намерзлими чобітьми, оббиваючи сніг, і, коли відчинив двері до хати, із-за запони з якоюсь ганчіркою в руках вискочила Степанида і аж ойкнула, побачивши на порозі стількох незнайомих мужчин. Вона одразу ж шуснула назад у запічок. Якраз уже другий день там лежала хвора Феня: напав сильний кашель, була навіть гарячка, і вони не пустили її до школи — в таку завірюху брести до містечка за три кілометри не жарти. Федьо був здоровший і ходив, а вона лежала, сподіваючись на одужання. Поки Петрик порався по господарству, Степанида розпалила грубку, але в хаті було холоднувато і пахло димом, дрова розгорялись погано. Звісно, сира вільха, вона тліла й диміла, скупо даючи жару.

Петрик зачинив двері, гості трохи оговтались в хаті; найстарший, з вусиками, щоб струсити, зняв коло печі засніжену шапку, під якою виявилася лиса чи начисто виголена голова, й тихо сів на лаві, поклавши лікоть на ріжок столу. Збоку скромно присів військовий з наганом — цей шолома не зняв. А третій, що був у шкірянці, побачивши слабенький вогонь у грубці, одразу нахиливсь до неї, присів на низенький ослінчик.

— Е, погано горить, хазяйко! Чи мало трісок на розпал?

Із запічку вийшла Степанида, без хустки, але в своїй смушковій камізельці, стримано оглянула гостей.

— Де ж його взяти, розпалу? Сирі ось кладемо.

— Сирими недобре, — сказав незнайомий і штурхнув мокрі оцупки в грубці. — Сирі треба не так накладати. Не кліткою — шатром треба. Я цю науку колись у Сибіру пройшов... Розгориться, нікуди не дінеться.

Упоравшись із вільшаними ґудзаками, він причинив дверцята — не зовсім, а так, щоб лишалася щілинка, озирнувсь на Петрика, котрий скромно стояв при порозі.

— До колгоспу вступили, хазяїне? Чи одноосібник?

— Вступили, авжеж, — звично озвалася за господаря Степанида. — 3 першого дня ми...

— Ну і як? Заможний колгосп?

— Та де там заможний! Біднуватий колгосп.

— Удвох живете?

— Удвох. Та діток двоє. Синок до школи пішов, а доця прихворіла ось, кашляє.

Феня й справді закашляла в запічку, в хаті всі замовкли, прислухались. Той, що сидів біля столу, досі навіть не ворухнувся, тільки на Феньчин кашель повів чорною бровою, глянувши на запону з ряднини коло печі. Так само мовчазно-задумливо поглядав на Степаниду.

— Така негодиця, що простудитись не штука, — сказав од грубки той, у шкірянці. Він знову відчинив-дверцята і поштрикав вільховим патиком у вогонь, мабуть, пересуваючи дрова по-своєму.

— Атож, — легко підхопила Степанида. — Взуття, знаєте, негодяще. Валяночок немає, у драних гамашинах бігає, ноги простудила, тепер другий день гарячка, кашляє.

— Сільським дітям наука дається нелегко, — задумливо зауважив гість і повернув голене, з міцними щелепами обличчя до столу. — А таки вчаться. От що значить потяг до знань, до світла.

Петрик подумав, що, мабуть, тепер цей старший віком, а може, й посадою щось скаже, але він не сказав нічого, все мовчки сидів при столі, поглядаючи в грубку. На його обличчі лежала печать задумливої нерухомості, втоми та ще ніби якоїсь глибокої заклопотаності. Здавалось, його увага була спрямована кудись далеко, в якісь свої турботи, і в цій хаті його нічого не цікавило.

— Нічого, тітко, — бадьоріше сказав той, від грубки. — Виконаємо п’ятирічку — буде і взуття, і ще багато чого. Буде легше. А поки що треба працювати.

— Та ми ж працюємо. Стараємось. Не покладаючи рук. За панів так не робили.

— Нам рук покладати не можна. Світова буржуазія, вона пильно стежить. Покладемо — одразу й задушать.

— Що ж ми, не розуміємо? Але ж ось удягнутись нема в що. Колись-то льон був, а зараз весь льон здаси, а собі нічого. Аби хоч краму якого, дітям на свитинки, — почала скаржитись Степанида, либонь, уже зрозумівши, що перед нею — начальство, Петрикові те не сподобалось — ну нащо вона? Люди тільки-но до хати, а вона вже зі своїми клопотами. Не дасть і погрітись. Він