Читати книгу - "Смак свіжої малини"
- Жанр: Сучасна проза
- Автор: Ізабелла Сова
Ізабелла Сова — відома польська письменниця і перекладачка, авторка сенсаційної «ягідної трилогії», що стала бестселером не тільки у Польщі, але й за її межами. Повість «Смак свіжої малини», яка розпочинає трилогію, українською мовою друкується вперше.
Що призводить до того, що такий собі ніякий молодик раптом стає твоєю половинкою? Можливо, замість того, щоб шукати ідеалу, мало б звернутися до лікаря-окуліста? Пластична операція, на яку насмілюється двадцятишестирічна Малина, не позбавляє її страждань. Не допомагають ані подруги, ані ворожка, ані лікарі. І вже зневірившись у щасті, Малина вирішує зробити кар'єру — та негадано зустрічає велике кохання…
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ізабелла СОВА
СМАК СВІЖОЇ МАЛИНИ
Малині, Йольці та Еві за те, що дали мені ключ до свого світу,
Мамі й Татові — за те, що навчили мене ним послуговуватися
5.01. Тепер усе буде інакше. Чому я кажу «інакше», буде ліпше. Конкретика незабаром.
10.01. Це сталося три дні тому. І анітрохи не боліло, хіба трохи потім. Спершу мені наказали скинути верхній одяг. Лежу й чекаю, вся на нервах. І зненацька бачу. Такий, як я собі вимріяла: не дуже довгий і пряменький. Отож кричу:
— Ще ні! Хвилинку!
Коваль схилився наді мною.
— Ну? У чому справа?
Я показала пальцем на білявця ліворуч.
— Оцей ідеальний.
Коваль усміхнувся й каже:
— Усе, як забажаєш, хіба що мені пила зіслизне.
— Як же вам не сором, лікарю, — обізвалася чорнявка праворуч. — Дівчина зелена від страху, а ви про пилу. Це ж бо видовбується долотом.
Коли б не моя дурнувата впертість, я втекла би з голкою у вені. Чорнявка наказала мені повільно лічити до десяти. Я почала: один, два, три, чотири, п'ять… і саме в цю мить відчула дивне заніміння. А краєм ока нагледіла гіпсовий дзьоб. Уже по всьому? Чорнявка наказала мені лічити далі, тільки ззаду наперед. А потім заходилась екзаменувати мене з таблиці множення. 5 на 6, 9 на 8 і так далі. «Тобі не можна спати. Ти мусиш говорити, говорити, говорити». Тож я говорила, а радше белькотіла, бо вся верхня губа була, наче з бляхи. Продовження дзьоба.
Того ж самого дня Евка відвезла мене додому. Бабуся на мій вигляд зробила нажахану міну, але швидко викресала широку усмішку від вуха до вуха.
— Непогано. Я виглядала гірше, коли мене покусали бджоли у сорок дев'ятому.
Мама запроторила мене до лазнички (бо там найсвітліше) і впродовж хвилини обдивлялася з усіх боків.
— Тепер я буду інакше дивитися на Майкла Джексона, — запевнила вона. — Скільки ж той добродій натерпівся. Справдешній мученик.
Ірек, мій молодший брат, тільки глипнув, а відтак зачинився в кімнаті й заявив, що не голодний. У вівторок я зиркнула у дзеркало в передпокої, бо там найтемніше. Великий дзьоб із гіпсу, в ніздрях тампони, а довкруж очей фіолетові кола. Білки дуже червоні. Чи це мине?
14.01. Мине. Так каже доктор Коваль. Нині перев'язування. Дзьоб зняли й залишили тільки шину вздовж носа. Я виглядаю майже нормально, як після рядової аварії. Тільки оцей запах. Засохла кров. Чи саме так я почуватимусь у труні?
18.01. Через три дні пов'язку знімуть. Чи впізнаю себе у дзеркалі? Чи впізнають мене інші? Чи помітять новий ніс? Чи він і справді буде прямим? Чи зміниться моє життя? Чи повернеться Рафал?
Рафал
Мій колишній. Ми були нареченими рівно тиждень. Першого січня, шість хвилин по дванадцятій, вирішили (Рафал вирішив) звузити наші стосунки до дружби. А все через мого старого.
Мій старий
Він зник акурат перед моїм першим причастям. Я саме приміряла сукенку з дефіцитної органзи, коли він закурив дешеву цигарку й заявив, що виїжджає до Австрії.
— Це єдиний шанс, Жабко. Тепер я ще можу дістати притулок. Подамся як політичний біженець.
— Відколи це надають притулок за стовбичення біля пивного ларка?
— Ти ніколи в мене не вірила! Тому я й не міг зреалізуватись. Я вже так більше не можу, я задихаюся, мені потрібний простір.
— Чуєте, діти? Тато шукає простору й тому від нас відлітає.
— В космос? — зацікавився Ірек.
— Власне кажучи, так, бо яка різниця: Місяць чи Відень? — Мама заплакала. — І це саме тепер, перед причастям.
Але він завжди був такий. Чим важливіша подія, тим грандіозніший вибрик. На весіллі нахлявся і став верещати, що хоче все повторити. «Бо горілка затепла!»
— Жабко, дай спокій, це не так…
— На хрестинах поволочився ремонтувати авто, — тягнула мама, не зважаючи на батькові протести. — А тепер отой виїзд. За три дні до причастя!
— Що ж робити, якщо мені тільки вчора видали паспорт.
— Ти завжди знайдеш гарну відмовку. Ти, ти, пролазо інтелектуальний! Занапастив моє життя, а тепер покидаєш! — розридалася вона не на жарт.
— Принаймні вже більше не занапащу, — батько намагався пожартувати, але дістав ганчіркою по голові.
— Я завтра піду до міліції і все їм розповім! Ти нікуди не поїдеш, діти не будуть сиротами!
— Якими сиротами? Таж я хочу забезпечити вам краще життя! Зароблю на «полонез» і повернуся.
— На Місяці є «полонези»? — зацікавився мій брат.
— Іреку, марш до кімнати! — верескнула моя мама. — І ти теж! — звернулася вона до мене.
* * *
Батько поїхав на другий день. Прислав одну посилку, а потім розчинився у просторі. І раптом, наприкінці вересня, несподіваний дзвінок.
— Малинко?! Ну привіт, це тато дзвонить!
— Тато? Тато Едек?! — гукнула я на всю хату.
— А ти знаєш іншого?
— Справді, не знаю. — Як ти там? Звідки дзвониш? Дати тобі маму чи Ірека?
— Ні. Я хочу побалакати з тобою.
Я відчула, як мені стиснуло горло.
— А де ти зараз?
— У себе. Тобто в Німеччині, — уточнив він. — У Гамбургу. Слухай, Малинко, я буду коротко, бо ж гроші йдуть.
— Кажи, тату.
— Розумієш, я купив собі відео і…
— Вітаю, — обізвалася з іншого апарата мама. Батько ще не зорієнтувався — знайомі часто плутають наші голоси.
— Та нема з чим, нічого особливого, — відказав він. — І розумієш, дитинко, інструкція тільки японською та англійською. Ті жовтопикі геть знахабніли. А я знаю лише німецьку. Перед моїм від'їздом ти почала ходити на курси англійської. То я подумав, що, може, ти щось допетраєш.
Я не встигла відповісти. Мама була першою.
— Слухай, а як там тобі ведеться?
— Дуже добре, — відповів він трохи зашвидко і трохи надто впевнено. — А що?
— То винайми собі перекладача і — чимшвидше — доброго адвоката!
— Хто це? Хто це? Малинка?
— Ні, це голос правосуддя.
— Жабко, — простогнав тато.
— Я щойно засікла твій номер, — збрехала мама, — і завтра потелефоную до Інтерполу. Нехай нагадають тобі, що маєш двох дітей.
— Ти мене Інтерполом не лякай! — скинувся батько. — Я про дітей пам'ятаю. Тільки я думав спочатку оговтатися, заробити…
— Ага, на «полонез», ми пам'ятаємо. «Полонез», простір і свобода. Сорому ти не маєш. Десяти марок не вислав за п'ятнадцять років! А твоя дочка має на свята заручини. Сирітка бідолашна.
— Мамо, яка сирітка, — запротестувала я.
— Ну власне, — підхопив батько, — адже я живий і пам'ятаю. Коли ті заручини?
— На Щепана.
— Ти тут тему не міняй, — заатакувала мама. — Як до суботи не надійде переказ, у неділю
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смак свіжої малини», після закриття браузера.
