Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

Опинившись з часом у солідному, тихому кабінеті управління, де шелестіли папери та вряди-годи лунали телефонні дзвінки, Бублейников сам уже не допитував. Та варто було йому «спуститися» у якийсь районний чи міський відділ міліції, як він відразу застосовував свій «метод».

Коваль не терпів такого базару. Тим більше що колишній чернець був не з тих, кого можна взяти «на голос». Із Семеном Гострюком, на думку підполковника, годилося розмовляти обережно, немов обмацуючи виступи скелі під час підйому. Згадуючи наче випадково потрібні факти, уточнюючи деталі, ставлячи, здавалося б, побіжні запитання, треба було примусити «брата Симеона» нервувати, а самому залишатися спокійним і невблаганним суддею його слів та поведінки. Нарешті, двома-трьома вдалими штрихами закінчити допит, давши підозрюваному можливість признатися самому, добровільно. Коваль не любив «кривавих операцій» і в цьому був схожий на талановитого хірурга, який уміє «оперувати» і лікувати без ножа.

«Нехай навіть не сьогодні розкаже правду, — міркував у таких випадках підполковник, — нехай ще помізкує і покається при наступному допиті».

Але як важко працювати з таким, як майор! Чесний і рішучий, він, не замислюючись, грудьми захистить людину від бандита, та коли справа доходить до тонкої розмови… Не треба бути психологом, щоб зрозуміти: до різних людей і підхід має бути різний. Одна справа — Клоун чи Довгий, інша — «брат Симеон»… Втім, і до Самсонова та Кравціва однаково підходити не можна… А Семен Андрійович ніяк не звільниться від своїх застарілих звичок і поглядів.

Треба було виправляти становище. Та так, щоб Гострюк не помітив їхніх з майором суперечностей. Уже понад годину б'ються вони з цим «братом Симеоном», а з місця практично не зрушили: колишній чернець категорично заперечує свій приїзд.

Бублейников тим часом дивувався, чому підполковник не хоче відразу ж викликати свідків: старожила Ховаша і касира з вокзалу Надію Павлівну, які сидять у сусідній кімнаті, готові дати свідчення.

А Коваль не поспішає. Йому важливіше з'ясувати інше…

— Одну хвилиночку, Семене Андрійовичу. — Помітивши, що майор от-от готовий вибухнути і «наламати дров», перериває підполковник чергову грізну тираду Бублейникова — Давайте займемося іншим питанням.

Якби не присутність підполковника, майор давно «вибухнув би», а так йому нічого не залишається, як ще раз проколоти олівцем нещасний аркушик, уже й так схожий на перфокарту.

Коваль зробив паузу, даючи бублейниковській атмосфері охолонути, і дуже просто спитав Гострюка:

— Ви знаєте вдову Іллеш? — Дієслово він нарочито поставив не у минулому часі.

Проте чернець на це ніяк не зреагував.

— Яку вдову? — теж на диво спокійно перепитав він.

— Іллеш. Колишню дружину Карла Локкера?

Гострюк наморщив лоба, немов намагався згадати, про кого йдеться, хто такий отой Карл Локкер і хто його дружина. Зрештою, ця важка розумова процедура закінчилася мовчанкою.

— Ви жили тут під час окупації?

Колишній чернець зітхнув.

— У монастирі, — підказав Вегер.

Коли допитував Бублейников, капітан не знаходив щілинки, щоб взяти участь у розмові. Та це було і не дуже безпечно — майор міг дозволити перебити себе тільки Ковалю.

— Ну, жив.

Гострюк так пильно поглянув на Вегера, що той подумав, чи не знав цей чернець його перед війною? Втім, тоді Василь Вегер був підлітком і не міг привернути увагу такої поважної людини, як «брат Симеон»,

— Ви дружили з Карлом Локкером? — спитав підполковник.

Гострюк промовчав.

— Принаймні добре знали такого?

— Його тут усі знали.

— Але ж ви не просто знали, ви — товаришували, — уже не питав, а стверджував Коваль.

— Усі люди — брати, учить господь.

— Найріднішими братами у вас, здається, були саме такі, як Локкер. Ви співробітничали із салашистами, з німецькими окупантами. Так?

— До мирських справ намагався не втручатися.

— А чого ж тоді втекли із Закарпаття у листопаді сорок четвертого року? Як тільки прийшли радянські війська. Чого вас судили?

— Судили, але випустили. Провину не доведено.

— Певні, що її не можна довести?

Гострюк на це риторичне запитання підполковника не відповів. Коваль бачив, як він напружився, як налилися кров'ю його воскові очі. Дмитру Івановичу подумалося, що коли б «брат Симеон» володів мистецтвом телекінеза, то бідолашний стілець під його поглядом розпався б.

Підполковник мовби ненароком підсунув до себе цей стілець і сів на нього.

— Виходить не дуже втішна картина. Ви — людина, яку умовно залишили на волі, і зараз говорите неправду. Чому боїтесь підтвердити свій приїзд двадцять шостого червня?

— Щодо минулого, то це ж давнина… Під час війни був молодий, помилявся, наробив дурниць, а зараз живу смиренно, нікого не скривдив. Які до мене претензії?.. А за минулі гріхи я ще й на божому суді відповідь дам.

— Справді, це було давно, — погодився Коваль. — І не минуле головне у нашій розмові, я просто нагадав вам, громадянине Гострюк, дещо… Щоб не удавали із себе невинного, ображеного і скривдженого… Двадцять шостого червня ви тут були! Це встановлено. Зараз запросимо людей, які бачили вас.

Коваль кивнув на двері, і капітан Вегер, відклавши ручку, підвівся з-за столу.

Але колишній чернець випередив його — несподівано підхопився, загородив двері і, примружившись, погордливо сказав:

— Не треба свідків. Я приїздив сюди двадцять шостого.

— Не треба, то й не треба, — з удаваною байдужістю погодився Коваль і навіть повернувся до вікна, якусь секунду розглядаючи сліпуче небо, вулицю, уже добре йому