Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Коли мало місце звернення до суду, то справа автоматично вважалася спірною. Якщо ж справу про незаконне заволодіння розглядала поліція, то вона мала право лише відібрати показання сторін (закон називає їх позивачем і відповідачем), встановити, в чиєму володінні перебувало майно до насильницького захоплення, й поновити цей стан. Поліція не мала права вдаватися в «поширене письмове провадження», досліджувати письмові докази, приводити свідків до присяги тощо, адже це було виключним правом суду. Складно сказати, чи був адміністративний порядок захисту права простішим і швидшим за судовий, адже в поліції тяганина була не меншою, ніж у судах. Крім того, рішення поліції можна було оскаржити до суду, й усе починалося спочатку.

Цивільне судочинство в спірних справах розмежовувалось на вотчинне та позовне[465]. Критерію для такого розмежування в законі не було. Визначалися лише категорії справ кожного виду судочинства. Так, до вотчинних належали спори про майно, а до позовних — спори за невиконаними договорами та зобов’язаннями чи про порушення особистих прав. Законодавець пояснював поділ судочинства намаганням наслідувати Соборне уложення 1649р., хоча в цій пам’ятці такого розмежування процесу насправді не було[466]. М. А. Філіпов у статті 1859 року зазначав, що поділ судочинства на вотчинне та позовне мав виключно історичне значення[467]. К. Д. Кавелін вважав, що відмінність цих форм процесу полягала у відмінності засобів доказування, оскільки у вотчинних справах, на відміну від позовних, не допускалося мотивувати позов показаннями свідків або присягою. Ще здавна в Москві існував Маєтковий приказ, що розглядав справи про права на нерухоме майно, та Судний приказ, де розглядалися спори по зобов’язаннях. Науковець бачив у цьому несвідомий зв’язок старих московських порядків з римським правом, яке розмежовувало особисті та речові цивільні позови. Оскільки право на нерухоме майно мало підтверджуватись кріпосним актом, то для проваджень у Маєтковому приказі характерною була здебільшого інквізиційна форма судочинства. Натомість у Судному приказі через більшу різноманітність допустимих засобів доказування процес був переважно обвинувально-змагальним. Саме ці моменти й могли слугувати концептуальною основою для розмежування судочинства[468]. Як і в кримінальному процесі, позовні та вотчинні справи могли бути слідчими або апеляційними, залежно від порядку їх оскарження.

Окрім позовного та вотчинного судочинства, мав свої особливості так званий суд по формі, який був запроваджений ще Указом Петра І «Про форму суду» 1723 р. Звід законів допускав розгляд справи судом по формі, якщо з позовом про це звертався позивач, а також у разі надання стороні процесу такого права ухвалою суду чи велінням імператора. Суд по формі мав риси змагального процесу, відрізняючись особливим порядком доказування права на предмет позову. Так, подання доказів вимагалося в процесі судового розгляду, а не при пред’явленні позову. М. А. Філіпов 1859 р. зазначав, що якби законодавець замість позовного та вотчинного судочинства розвинув суд по формі, то Росія вже давно мала би відкрите словесне судочинство[469].

Певною самостійністю характеризувалося так зване окреме (рос. — «частное») судочинство. Йшлося про різні провадження щодо вирішення супутніх питань у межах тяжби, а також виконання судового рішення, оскарження повільності судочинства чи певних ухвал судів, які не стосувалися суті тяжби. Рішення в окремих провадженнях оформлювалися окремими ухвалами.

Популярне в досліджуваний період розмежування всього цивільного судочинства на примирне й примусове було дещо непослідовним. У самому законі говорилося, що мировий розгляд міг проводитися як за згодою сторін, так і незалежно від їх волі, з огляду на вимоги закону. Водночас сторони позовного чи тяжебного, тобто примусового, судочинства часто могли передати справу до медіаторського суду. Існувало три різновиди мирового процесу: 1) добровільний мировий процес без формального запису; 2) мировий процес особливий, тобто обов’язковий за законом, і 3) мировий процес із формальним записом, а саме — третейський суд (добровільний чи узаконений).

Примирний розгляд був важливою складовою діяльності словесних та совісних судів. В. С. Шандра зазначає, що совісні суди на території України прижилися набагато краще, ніж загалом у імперії, оскільки вони спиралися на багаті традиції, сформовані їхніми історичними попередниками — компромісарськими, полюбовними та третейськими судами[470].

У середині XIX ст. в умовах кризи всієї феодально-кріпосницької системи назріла необхідність докорінних змін російського судівництва. Окрім загальновідомих соціально-економічних і політичних причин та передумов «великих буржуазних реформ» у Росії, потребу в судовій реформі зумовлювали й деякі суто юридичні чинники.

Так, дореформений суд ґрунтувався на застарілому законодавстві Петра І і Катерини II, а окремі відносини регулювалися нормами Соборного уложення 1649 р. Характерними ознаками судівництва були змішаність судової та адміністративної влади, множинність і становість судових органів, складність і заплутаність процесуальних вимог. Як