Читати книгу - "Вершник без голови"

Сили небесні! Що ж воно таке?

А чи не була то примара? Хіба ж могло воно бути живою людиною? Ті, що роздивлялися на таємничого вершника, не вірили ні в примари, ні в якісь потойбічні явища. Багатьом з них не раз траплялося стикатись віч-на-віч із найдикішою природою і змагатися з її найлютішими стихіями. Не такі вони були люди, щоб вірити в духів. Але те загадкове, просто-таки надприродне видиво вселило сумнів навіть у найгартованіші душі, і не було в загоні такого сміливця, що не запитував би себе подумки: «А чи це не примара? Хіба ж може воно бути живою людиною?»

Надприродними були й виміри тієї прояви. Вона здавалась удвічі більшою від звичайної людини на звичайному коні і скидалася скорше на величезну кінну статую, — хоч, може, то була просто омана, спричинена заломленням променів у тремтливих хвилях гарячого повітря над розжареною сонцем рівниною.

Та довго розмірковувати не випадало, не було часу навіть розгледіти до ладу те потойбічне видиво, на яке, приставивши долоні дашком до очей від сліпучого сонця, дивилися всі вершники загону. Ніхто не міг розрізнити ні кольорів одягу вершника, ні масті його коня. Видно було тільки обриси — чорний силует на золотому тлі неба, — та хоч він то стояв до них передом, то повертався боком чи задом, це було те саме незбагненне явище — вершник без голови!

А може, то все-таки була примара? Не могло воно бути живою людиною!

— Та це ж диявол на коні! — вигукнув один з прикордонних старожилів, що не злякався б його сатанинської величності і в такій подобі. — Клянуся всевишнім, це сам диявол!

Його грубий регіт, що розлігся за тим блюзнірським вигуком, ще дужче настрахав боязкіших супутників і, здавалося, сполохав навіть вершника без голови. Круто повернувши коня, — повертаючись, той так пронизливо заіржав, аж ніби струснулась чи то земля, чи повітря, — він швидко поскакав геть.

Помчав просто назустріч сонцю і мчав усе далі, аж поки лише рухом став відрізнятися від тих плям, що їх досі не можуть пояснити вчені, — а тоді й зовсім зник з очей, так наче в'їхав просто в сліпучий сонячний диск!

Розділ XLI

ЧОТИРИ ВЕРШНИКИ

Загін шукачів під командою майора був не єдиний, що виїхав з форту Індж того багатого на події ранку.

Не був він і перший. Задовго перед ним, тільки-но розвидніло, з околиці селища вирушив набагато менший загін — усього чотири вершники — й подався в напрямі річки Нуесес.

Ті вершники не могли виїхати на пошуки тіла Генрі Пойндекстера. На той час ніхто й не думав, що юнака вбито чи принаймні що він десь пропав. Кінь без вершника ще не приніс тієї сумної звістки, і всі в селищі безтурботно спали, й гадки не маючи, що пролилася невинна кров.

Хоч ті два загони вирушили майже з того самого місця й у тому самому напрямі, вони різнилися між собою не тільки числом. Вершники, що виїхали раніше, були всі іспанської крові чи, може, мішаної іспано-ацтекської. Іншими словами, то були мексиканці.

Щоб визначити це, не потрібно було б ні досвіду, ні великої проникливості — досить було тільки поглянути на них. Їхній спосіб їздити верхи, вузькі стегна, що особливо впадали в око, коли вони сиділи в своїх високих сідлах, широкі барвисті серапе, що огортали їхні плечі, вельветові штани, великі остроги на чоботях, крислаті сомбреро — усе те виказувало в них або мексиканців, або людей, що перейняли мексиканський одяг і манери.

Та, безсумнівно, ті четверо належали до справжніх мексиканців. І смагляво-жовта шкіра, і правильний овал обличчя, і гострі борідки, і чорні, коротко підстрижені чуприни були непомильними прикметами іспано-ацтекської народності, що населяє тепер прадавню землю Монтесуми.[59]

Один з чотирьох вершників помітно вирізнявся з-поміж інших своєю міцною будовою, мав кращого коня, дорожчий одяг, багатшу зброю і спорядження, та й усе інше незаперечно свідчило, що він ватажок тієї четвірки.

То був чоловік років тридцяти п'яти — сорока, але гладенькі округлі щоки та короткі, ретельно підстрижені бакенбарди надавали йому молодшого вигляду. Він міг би видатись досить вродливим, якби не холодний хижий погляд і не різкі риси обличчя, що виказували брутальну — коли не просто жорстоку — вдачу. Цього неприємного враження не пом'якшував навіть гарно окреслений рот, що відкривав у посмішці два разки білих зубів, — у тій кривій посмішці проглядало щось сатанинське.

Та не за ці зовнішні прикмети його прозивали ім'ям тварини, добре відомої у преріях Техасу. Те непривабливе прізвисько — Койот — він дістав за свою вдачу та поводження.

Як же сталося, що Койот їхав прерією о такій ранній порі, видимо тверезий та ще й на чолі загону, — коли того ж таки ранку, всього кілька годин тому, його бачили у власному хакале п'яного, такого п'яного, що він навряд чи збагнув, що до нього приїхав гість, не кажучи вже про те, щоб належно гостя зустріти?.

Таку раптову й справді дивну переміну не "дуже важко пояснити. Для цього досить розповісти, що робив Койот після того, як поїхав Колхаун, і аж до тієї хвилини, коли ми побачили його верхи на коні в прерії, у товаристві трьох співвітчизників.

Поїхавши від його хакале, Колхаун залишив двері відчинені навстіж, як вони й були доти. Так двері й простояли відчинені аж до ранку, тимчасом як Койот і далі хропів у непробудному сні.

На світанку він прокинувся від вогкого холоду, що закрадавсь у двері з вранішнім туманом. Трохи прочумавшись, він підхопився з кінської шкури, що вкривала його тростинове ложе, і почав ходити по хатині, люто клянучи холод і двері, які його напустили.

Здавалося б, господар мав одразу ж зачинити двері, але не зачинив. То був єдиний отвір, — коли не брати до уваги шпар у ветхих стінах, — що пропускав до хакале світло, а без світла Койот не міг здійснити свого наміру, задля якого, власне, він і встав.

Та сірого вранішнього світла, що тільки-но почало сотатися в двері хакале, було йому замало. Койот мацав руками довкола себе, спотикався й кляв усе на світі, аж поки, зрештою, знайшов те, що шукав; великий гарбузовий бутель на ремінцях, що правив за посуд для води, а частіше — для спиртного.

Дух, що пішов по хатині, коли господар