Читати книгу - "Вершник без голови"

То були Кассій Колхаун і один молодий плантатор, що їхав поряд з ним.

Ягуар упав мертвий — куля прошила йому хребет.

Хто ж із двох зробив такий вдалий постріл? Обидва — і Колхаун, і молодий плантатор — приписували ту честь собі. Вони стріляли разом, але в ціль влучила тільки одна куля.

— Ось зараз я вам доведу! — впевнено заявив відставний капітан, злазячи з коня.

Він підійшов до вбитого ягуара, витяг ніж і, звертаючись до всіх, хто там був, сказав:

— Куля має бути в тілі звіра, правда ж, панове? Якщо ця куля моя, на ній є мої ініціали — дві літери «К» — і півмісяць. Мені роблять кулі на окреме замовлення, отож я завжди можу впізнати дичину, яку сам убив.

З того, як хвалькувато Колхаун підніс догори вийняту кулю, неважко було здогадатися, що він казав правду. Найцікавіші під'їхали глянути ближче. Куля справді була позначена ініціалами відставного капітана, і, отже, суперечка розв'язалася не на користь молодого плантатора.

Невдовзі після того загін дістався до місця, де чекав слідопит, і рушив за ним далі.

Там уже не було відбитків копит двох підкованих коней. На стежці виднів лише один слід, та й то такий невиразний, що подекуди розрізнити його міг тільки Спенглер. Той слід ішов крізь зарості, час від часу виходив на галявини і, нарешті, виписавши коло, вивів їх знову на ту саму прогалину, тільки трохи далі на захід.

Хоч Спенглер і не був першорядним слідопитом, проте їхав тим слідом так швидко, що інші ледве встигали за ним. Він уже знав, котрий кінь пройшов там уночі — то був мустанг, що стояв під тополею, поки його вершник курив сигару, той самий мустанг, глибокі відбитки чиїх копит слідопит бачив на землі, просяклій людською кров'ю.

Поки був сам, Спенглер пройшов трохи й слідом американського коня. Та незабаром він зрозумів, що той слід виведе назад у прерію, звідки вони приїхали, а далі, як видно, до поселень на Леоні. Отож слідопит облишив його і повернувся до сліду підкованого мустанга, майже певний, що цей слід приведе його до розгадки кривавої таємниці, а може, й до лігва самого вбивці.

Коли перед тим він якийсь час не міг збагнути, чому подекуди перекриваються сліди двох коней, то тепер його не менш спантеличив цей поодинокий слід. Він тягся не прямо, як ото коли вершник поганяє коня вперед, а виписував зигзаги, то збочував із стежки, то повертався на неї, часом кружляв на місці, — так ніби мустанг був без вершника або той заснув у сідлі.

Чи міг то бути слід коня, що ніс на собі людину, яка щойно вчинила вбивство і, збурена тим кривавим ділом, поспішала втекти від місця злочину?

Спенглер так не думав. Та й узагалі не знав, що думати. Він був остаточно збитий з пантелику і чесно зізнався в цьому майорові, коли той спитав його, що показує слід. А видовище, яке невдовзі після того постало перед його очима і водночас перед очима всіх, хто їхав за ним, не тільки не прояснило таємниці, а й зробило її ще незбагненнішою.

Та' навіть більше. Те, що досі було всього лише загадкою й будило здогади та роздуми, раптом обернулося жахом, та ще й таким приголомшливим, який могло викликати тільки щось надприродне. І ніхто не сказав би, що на те не було причини.

Та й хто б не вжахнувсь усім єством, коли б побачив вершника, що рівно і впевнено сидів на коні, засунувши ноги в стремена й тримаючи в руках поводи, — одне слово, звичайного собі на вигляд вершника, — але, придивившись пильніше, помітив би, що йому начебто чогось бракує, а придивившись ще пильніше, зрозумів, що тому вершникові бракує голови!

Саме таке видовище й постало перед очима слідопита Спенглера та цілого загону, змусивши всіх ураз спинити коней, так наче перед ними раптом запала бездонна прірва.

Сонце вже стояло при заході, якраз проти них, і його розжарений диск мало не торкався зеленого краю прерії. Вогненно-червоне проміння світило людям просто в очі й заважало дивитися туди. Проте всі вони бачили ту химерну постать — вершника без голови!

Коли б тільки хтось один з них сказав, що бачить таку прояву, супутники напевне взяли б його на сміх як божевільного. Навіть і двох могли б так само висміяти. Але те, що бачили всі водночас, не підлягало ніяким сумнівам, і божевільним назвали б хіба того, хто наважився б заперечувати це незбагненне явище.

Та нікому й на думку таке не спало. Всі очі дивилися в одному напрямі, всі погляди прикипіли до того, що було або справді вершником без голови, або ж досконало зробленою величезною лялькою.

Чи була то лялька? А як ні, то що воно було?

Ці запитання перебігли водночас у свідомості всіх. Та жоден не міг відповісти на них, навіть і самому собі, отож не озивався ані словом. Усі принишкло сиділи в сідлах, сподіваючись почути якесь пояснення від інших, але ніхто не міг його дати.

Чути було тільки приглушені вигуки, в яких лунав подив і жах. Та ніхто не висловив навіть ніякої гадки.

Коли його вперше побачили, вершник без голови — примарний чи справжній — саме в'їжджав у прогалину, до другого кінця якої наблизився загін. Якби він попростував далі, то неминуче зустрівся б з ними віч-на-віч, — звісно, якби в них стало духу на таку зустріч. Та він спинився в ту ж мить, що й вони, і начебто дивився на них з не меншою осторогою.

Кілька хвилин стояла така тиша, о було б чути, якби хтось кинув на траву недокурок сигари. За ці хвилини лише поодинокі сміливці намагались як слід роздивитися ту химерну прояву — більшість вершників перелякано тремтіли в своїх сідлах, нічого не тямлячи з жаху. Але й тим небагатьом, хто зважився глянути у вічі моторошній таємниці, сподіваючись розгадати її, завадило проміння призахідного сонця. Вони побачили тільки, що то великий, гарної будови кінь з вершником на спині, а постать самого вершника приховували бахматі штани й щось ніби широкий плащ, яким були огорнуті плечі та тулуб.

Та що там постать, коли на ній не було голови! Людина без голови,