Читати книгу - "Quo vadis"

чола, оповідав далі, але Вініція знову опанував гарячковий напівсон. Те, що тепер чув, перепліталося з тим, що апостол говорив минулої ночі в Остріані про той день, у якім Христос опинився на березі Тиверіадського моря. Тож бачив безмежну широчінь, на ній човен рибальський, а в човні Петра і Лігію. Він сам плив чимдуж за ними, та біль у зламаній руці перешкоджав йому їх наздогнати. Буря кидала на нього хвилі, заливаючи очі, й він почав тонути, благаючи про порятунок. Тоді Лігія стала на коліна перед апостолом, він же повернув човна і простягнув Вініцію весло, схопивши яке, той з їхньою допомогою опинився в човні й упав на дно.

Та потім ввижалося йому, що, підвівшись, побачив багатьох людей, які пливли за човном. Пінисті хвилі накривали їхні голови; в деяких видно було з виру тільки руки, але Петро раз по раз рятував потопаючих і забирав їх до човна, що якимось чудом розширювався. Незабаром заповнив його весь натовп, такий великий, як той, що зібрався в Остріані, а потім іще більший. Вініцій здивувався, як вони всі могли в ньому вміститись, і охопив його страх, що човен піде на дно. Та Лігія почала його заспокоювати й показувала йому якесь світло на далекому березі, до якого пливли. Тут видіння Вініція знову змішалися з тим, що в Остріані чув із уст апостола про явлення Христа біля озера. Тож тепер бачив у тому світлі на березі якусь постать, до якої Петро кермував. І чим ближче підпливав човен до неї, вітер ставав тихішим, гладінь води була спокійнішою, а світло яскравішало. Натовп заспівав солодкозвучний гімн, повітря наповнилося ароматом нарду; вода заграла веселкою, ніби з дна проглядали лілії та троянди, і врешті човен м'яко уткнувся в пісок. Тоді Лігія взяла його за руку і сказала: «Ходімо, я поведу тебе!» Й повела його туди, де було сяйво.

Вініцій прокинувся знову, але видіння його розсіялося не зразу і відчуття реальності приходило поступово. Через якийсь час йому ввижалося, що він біля озера й оточує його натовп, серед якого, сам не знаючи навіщо, розшукує Петронія й дивується, що не може знайти. Яскраве світло від коминка, біля якого не було вже нікого, остаточно протверезило його. Гілки маслини ліниво жевріли під рожевим попелом, але пінієві тріски, які нещодавно поклали на жар, стріляли ясними іскрами, і в тому їхньому світлі Вініцій побачив Лігію, що сиділа неподалік од його ложа.

Її вигляд зворушив його до глибини душі. Пам'ятав, що провела ніч в Остріані, а цілий день допомагала його лікувати, тепер же, коли всі пішли відпочивати, лише вона пильнувала біля його постелі. Легко було здогадатися, що вона втомлена, бо сиділа непорушно, заплющивши очі. Вініцій не знав, чи спить, чи поринула в думки. Дивився на її профіль, на опущені вії, на руки, складені на колінах, і в язичницькій голові його почало важко народжуватися розуміння того, що разом з оголеною, упевненою в собі й гордою за свої форми тіла грецької та римської краси, є на світі якась інша, нова, безмежно чиста, духовна краса.

Не міг здобутися на те, щоб назвати цю красу християнською, думаючи про Лігію, одначе, не міг уже відокремити її од віри, яку сповідувала.

Розумів навіть, що якби всі інші пішли відпочивати, а лише Лігія, яку скривдив, пильнувала біля нього, то, власне, тому, що так велить її вчення. Але думка та, що проймала його захопленням од цієї віри, була йому водночас і прикрою. Волів би, щоб Лігія робила це з любові до нього, до його обличчя, очей, до класичних форм, словом, до того всього, заради чого не раз обвивали його шию білосніжні руки гречанок і римлянок.

Раптом, одначе, відчув, що коли б вона була такою, як інші жінки, то йому б уже в ній чогось бракувало. Тоді здивувався, сам не знав, що з ним діється, бо помітив, що і в ньому починають виникати якісь нові почуття й нові схильності, не знайомі світу, в якому жив досі.

Тим часом вона розплющила очі й, бачачи, що Вініцій на неї дивиться, наблизилася до нього і сказала:

– Я тут, з тобою.

І він одповів:

– Я бачив уві сні твою душу.

Розділ XXVI

Вранці прокинувся ослаблий, але з холодною головою, гарячка минула. Здавалося йому, що розбудив його шепіт розмови, та коли розплющив очі, Лігії не було біля нього, Урс тільки, схилений над коминком, розгрібав сивий попіл і шукав під ним жару, знайшовши який, заходився дмухати на вуглинки так, ніби робив це не вустами, а ковальським міхом. Вініцій, пригадавши, що чоловік цей учора задушив Кротона, розглядав із захватом істинного любителя арени його велетенську спину, схожу на спину циклопа, та могутні, мов колони, ноги.

«Дякую Меркурію, що не звернув мені шию, – мовив подумки Вініцій. – Присягаюся Поллуксом! Якщо інші лігійці схожі на нього, то дунайські легіони колись матимуть з ними добрячий клопіт».

Уголос же промовив:

– Гей, рабе!

Урс повернув голову від коминка та, всміхнувшись майже приязно, сказав:

– Дай тобі Боже, пане, доброго дня й доброго здоров'я, але я не раб, я вільна людина.

Вініцію, що мав бажання розпитати Урса про рідний край Лігії, слова ті приємно було чути, бо розмова з людиною вільною, хоча й простою, менше принижувала гідність його, римлянина й патриція, ніж розмова з рабом, в якому ні закон, ані звичай не визнавали людської істоти.

– Тож ти не Авлів? – запитав.

– Ні, пане, я служу Калліні, як служив її матері, але з доброї волі.

Тут він знову схилився над коминком, аби подмухати на вуглинки, на які наклав трісок, потім випростався й сказав:

– У нас немає рабів.

А Вініцій запитав:

– Де Лігія?

– Щойно пішла, а я маю приготувати сніданок для тебе, пане. Вона пильнувала тебе всю ніч.

– Чому ж ти її не замінив?

– Бо так захотіла, а моя справа слухатись.

Тут очі його спохмурніли, й за хвилину він додав:

– Якби я її не слухався, то ти б, пане, вже був мертвий.

– Чи жалкуєш, що не вбив мене?

– Ні, пане. Христос не велів убивати.

– А Атацин? А Кротон?

– Не міг інакше, – пробурмотів Урс.

І подивився мовби з жалем на свої руки, що, мабуть, залишились язичницькими, хоча душа прийняла хрещення.

Потім поставив горщик на триніг і, присівши навпочіпки перед коминком, замислено втупився у вогонь.

– Це твоя провина, пане, – врешті мовив. – Пощо здіймав руку на неї, царську доньку?

У першу мить у