Читати книгу - "Quo vadis"

Вініція повстала гордість, що невіглас і варвар сміє не тільки промовляти до нього так безцеремонно, але й дорікати йому. До тих надзвичайних і неправдоподібних подій, які сталися з ним з учорашнього вечора, додалася ще одна. Але слабий і без рабів під рукою, стримався, та й бажання довідатися про якісь подробиці з життя Лігії перемогло.

Тож, заспокоївшись, почав розпитувати про війну лігійців проти Ваннія та свебів. Урс охоче відповідав, але не міг додати багато нового до того, що Вініцію розповідав свого часу Авл Плавтій. У битві Урс участі не брав, супроводжував-бо заручниць до табору Анелія Гістра. Знав тільки, що лігійці перемогли свебів і язигів, але вождя й царя їхнього було вбито стрілою язига. Відразу після цього отримали вісті, що семнони підпалили ліси на їхніх кордонах, і повернулися поспішно, щоб помститися за шкоду, а заручниці лишилися в Анелія, що спершу наказав до них виявляти царську пошану. Пізніше мати Лігії померла. Римський вождь не знав, що робити з дівчинкою. Урс хотів повернутися з нею додому, але дорога була небезпечна – звірі та дикі племена; тож, коли надійшла звістка, що якесь посольство лігійців розташоване в Помпонія, пропонуючи допомогу проти маркоманів[232], Гістр одіслав їх до Помпонія. Прибувши до нього, довідались, одначе, що послів ніяких не було, – тож залишилися таким чином у таборі, звідки Помпоній привіз їх до Рима, а після тріумфу віддав царське дитя Помпонії Грецині.

Вініцій, хоча для нього в тій розповіді незначні лише подробиці були невідомими, слухав із задоволенням, бо безмірному його родовому марнославству лестило те, що є свідок, який підтверджує царське походження Лігії. Як царська донька могла б вона посісти при імператорському дворі становище нарівні з дівчатами із знатних сімейств, тим паче що народ, яким правив її батько, ніколи не воював з Римом і, хоча й варварський, міг становити загрозу, бо, за свідченням самого Анелія Петра, мав «незліченну кількість» воїнів.

Урс зрештою цілком підтвердив це свідчення, бо на запитання Вініція про Лігію відповів:

– Ми сидимо в лісах, але землі стільки в нас, що ніхто не знає, де кінець пущі, і народу в ній багато. Є також у пущі й міста дерев'яні, в яких достаток великий, бо що семнони, маркомани, вандали[233] та квади[234] награбують по світу, те ми в них одбираємо. Вони ж не сміють до нас іти, лише коли вітер од них подме, палять нам ліси. І не боїмося ні їх, ні римського імператора.

– Боги подарували римлянам панування над усією землею, – мовив суворо Вініцій.

– Боги – це злі духи, – відповів простодушно Урс, – а де немає римлян, там немає й панування.

Тут полагодив огонь і сказав, ніби сам до себе:

– Коли імператор узяв Калліну до палацу і я подумав, що її там можуть скривдити, то хотів іти аж ген до лісів і привести лігійців на поміч царівні. І лігійці рушили б до Дунаю, бо то народ добрий, хоч і язичники. Ось, до речі, й приніс би я їм «добру звістку». Але я й так вирішив, що, як повернеться Калліна до Помпонії, поклонюсь їй, аби дозволила мені йти до них, бо Христос народився далеко, й вони навіть не чули про нього… Він знав ліпше за мене, де йому треба народитись, але коли б таки в нас, у пущі, з'явився на світ, певно б, ми його не замучили, але плекали б дитятко та дбали, щоб йому нічого не забракло: ні дичини, ні грибів, ні шкур бобрових, ні бурштину. А що б ми у свебів і маркоманів награбували, те йому б оддали, щоб мав достаток і зручності.

Кажучи це, приставив ближче до вогню посудину з юшкою, призначеною для Вініція, й замовк. Думка його блукала, мабуть, якийсь час пущами лігійськими, й тільки коли рідина почала шуміти, вилив її в пласку миску і, остудивши як слід, сказав:

– Главк радив, аби якнайменше рухати, пане, навіть тією рукою, що лишилася здорова, тож Калліна мені наказала тебе годувати.

Лігія наказала! На те нічого було відповісти! Вініцію навіть не спало на думку противитись її волі, мовбито вона була донькою імператора чи богинею, і тому не сказав ані слова, Урс же, сівши біля його постелі, почав черпати юшку з миски малим кухликом і подавати йому її до вуст. Робив це так дбайливо і з таким добрим усміхом у своїх блакитних очах, що Вініцію навіть не вірилося, що це міг бути той самий грізний титан, який учора, задушивши Кротона, кинувся на нього самого мов буря й розтерзав би, коли б не милосердя Лігії. Молодий патрицій уперше в житті замислився над тим, що може діятися в душі простої людини, слуги, варвара.

Але Урс виявився нянькою такою ж незграбною, як і дбайливою. Кухлик тонув цілковито в його геркулесовій долоні, тож не лишалося ніякого місця для вуст Вініція. Після кількох невдалих спроб велетень, вельми ніяковіючи, зауважив:

– Еге, легше зубра з хащі вивести…

Вініція потішило зніяковіння, та не менше зацікавила його заувага. Бачив у цирках страшних диких биків, доставлених з північних пущ, – найхоробріші бестіарії[235] виходили проти них із побоюванням, і лише слонам вони поступалися за величиною й силою.

– Невже ти пробував брати цих звірюк за роги? – запитав здивовано Вініцій.

– Доки не пролетіло наді мною двадцять зим, я боявся, – відповів Урс, – а потім – бувало.

І він знову заходився годувати Вініція, ще незграбніше, ніж до цього.

– Мушу попрохати Міріам або Назарія, – сказав.

Але тим часом бліде личко Лігії показалось із-за запони.

– Зараз допоможу, – мовила.

І вийшла за хвилину з кубікулу, де, мабуть, готувалася прилягти, – на ній була тільки туніка, що облягала її тіло, в давнину таку називали «капітій», закриваючи щільно груди, і волосся мала розв'язане. Вініцій, серце якого закалатало при її появі, почав її дорікати, що досі не подбала про сон, але вона відповіла весело:

– Саме це хотіла зробити, але спершу я зміню Урса.

І, взявши кухлик, сіла на краєчок постелі й почала годувати Вініція, що почувався водночас і впокореним і щасливим. Коли нахилялася до нього, віяло на нього теплом її тіла й розв'язане її волосся спадало йому на груди, він же блід од хвилювання, та в сум'ятті й у пориві пристрасті відчував, що це найдорожча й над усе обожнювана голівка, перед якою весь світ є для нього ніщо. Раніше він її жадав, тепер починав її любити всією душею. Давніше, як