Читати книгу - "Quo vadis"

– Христос у тобі переміг!

Той же підвів очі догори, й була в них така віра й сердечна радість, ніби впало на нього якесь велике, несподіване щастя. Вініцій, якому була б зрозумілою тільки радість виконаної помсти, дивився на нього розширеними від гарячки очима, дещо так, як дивляться на одержимого. Бачив, одначе, й бачив не без внутрішнього обурення, як після цього Лігія припала своїми вустами королівни до руки цього чоловіка, що на вигляд був схожий на раба, і здавалося йому, що все у світі перевернулось. Потім надійшов Урс і почав розповідати, як провів на вулицю Хілона і як просив у нього пробачення за те, що міг пошкодити його кістки, за що апостол поблагословив і його, а Крисп зауважив, що нині день великої перемоги. Почувши про перемогу, Вініцій повністю втратив нитку думки.

Але коли Лігія подала йому знову прохолодний напій, затримав на мить її руку й запитав:

– Значить, і ти мені простила?

– Ми християни. Нам не можна таїти в серці гнів.

– Лігіє, – сказав тоді, – хоч хто був би твоїм богом, я вшаную його тому тільки, що він твій.

Вона ж говорила:

– Вшануєш його в серці, коли його полюбиш.

– Тому тільки, що він твій… – повторив слабшим голосом Вініцій.

І опустив повіки, бо знов опанувало його безсилля.

Лігія відійшла, та за хвилину повернулась і, ставши близько, схилилася над ним, аби переконатися, чи спить. Вініцій відчув її близькість і, розплющивши очі, всміхнувся, вона ж поклала йому на них легко руку, наче бажаючи його схилити до сну. Тоді огорнуло його велике блаженство, та водночас почувався дуже хворим. І так було дійсно. Настала ніч – і з нею посилилася гарячка. Через те не міг заснути й водив за Лігією поглядом, хоч куди б вона рушала. Часом, одначе, він провалювався в якийсь напівсон, у якому бачив і чув усе, що навколо нього діялось, але в якому реальність змішувалася з гарячковими видіннями. Тож здавалося йому, що на якомусь старому, занедбаному цвинтарі височіє храм у вигляді вежі, в якій Лігія – жриця. І не спускав з неї очей, але бачив її на шпилі вежі, з лютнею в руках, усю в світлі, схожу на тих жриць, які ночами співали гімни на честь місяця, – він таких бачив на Сході. Він сам підіймався з великим напруженням по гвинтових сходах, аби її викрасти, за ним же повз Хілон, цокаючи від страху зубами й повторюючи: «Не роби цього, пане, бо вона жриця, за яку він помститься…» Вініцій не знав, хто був той він, розумів усе-таки, що йде здійснити святотатство, й відчував також неймовірний переляк. Але коли дійшов до балюстради, що оточувала шпиль, біля Лігії опинився раптом апостол зі сріблястою бородою і сказав: «Не торкайся до неї, бо вона належить мені». І сказавши це, з нею разом пішов по смузі місячного світла, ніби по небесній дорозі, він же, Вініцій, простягнувши до них руки, почав їх благати, щоб забрали його з собою.

Тут прокинувся, прийшов до тями й почав роззиратися. Вогонь на високім держалні горів уже слабкіше, але кидав сяйво ще досить яскраве, вони ж сиділи всі перед вогнем, гріючись, позаяк ніч була холодна і в кімнаті було не дуже тепло. Вініцій бачив їх видихи, що виходили з уст хмаринками пари. Посередині сидів апостол, біля його колін на низенькому ослінчику Лігія, далі Главк, Крисп, Міріам, а по краях з одного боку Урс, із другого Назарій, син Міріам, хлопчик з гарненьким личком, чорним волоссям, яке спадало йому аж на плечі.

Лігія слухала з поглядом, спрямованим на апостола, і всі голови були повернуті до нього, він же говорив щось півголосом. Вініцій почав дивитися на нього з певним забобонним страхом, який мало чим відрізнявся від того страху, якого зазнав у гарячковому видінні. Спало йому на думку, що в гарячці відчув істину і що цей літній прибулець із далеких берегів дійсно віднімає в нього Лігію і веде її кудись невідомими дорогами. Був також певним, що старий мовить про нього, а може, радить, як розлучити його з нею, – здавалося Вініцію неймовірним, аби хтось міг мовити про щось інше, тож зібравши все своє самовладання, почав прислухатися до слів Петра.

Але зовсім помилився. Бо апостол мовив знову про Христа.

«Вони тим іменем тільки й живуть!» – подумав Вініцій.

– Прийшов загін воїнів і служителі первосвящеників, аби його взяти. Коли Спаситель запитав їх, кого шукають, одповіли: «Ісуса Назарея!» Але коли їм сказав: «Це я!» – впали на землю й не сміли на нього підняти руку, і тільки аж після повторного запитання взяли його.

Тут апостол спинився і, простягнувши руки до вогню, мовив далі:

– Ніч була холодна, як ця, але скипіло в мене серце, тож видобув меч, аби його захищати, й відрубав вухо рабу первосвященика. Його захищав би ретельніше, ніж власне життя, коли б мені він не сказав: «Вклади твій меч у піхви. Невже чаші, що її дав мені отець, пити не буду?..» Тоді його взяли та зв'язали…

Вимовивши це, приклав долоню до чола й замовк, бажаючи перед подальшою розповіддю перебороти силу спогадів. Але Урс, не в змозі витримати, підхопився, поправив огонь на держалні, аж іскри сипнули золотим дощем і полум'я заграло жвавіше, після чого сів і вигукнув:

– І нехай би сталося, що судилося, – гей!..

І миттю замовк, коли Лігія приклала палець до вуст. Дихав тільки голосно, і було видно, що в душі він обурений і, хоч завжди готовий цілувати ноги апостолу, але цього одного вчинку схвалити не може, бо коли б так ось при ньому підняв хто руку на Спасителя, коли б він був з ним тієї ночі, ой, полетіли б тріски і з солдатів, і з служителів первосвященика… І аж очі наповнилися в нього слізьми на саму лише думку про це, від жалю та душевного розладу, бо, з одного боку, думав, що не сам би Спасителя захищав, а ще гукнув би на допомогу лігійців, хлопців хоч куди, а з другого – що, коли б це вчинив, виявив би непослушенство Спасителеві й перешкодив би спасінню світу.

Через те й не міг стримати сліз.

За хвилину Петро, прибравши долоні з