Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

свою цікавість, дозвольте вам відрекомендувати тих, хто біля мене. З Кімбою ви вже знайомі. Цей грізний чолов’яга ліворуч — Елдред Джонас, начальник моєї охорони, яка існує віднедавна. — На мить Торінова усмішка стала спантеличеною. — Я не певен, що мені потрібна ще якась охорона, крім шерифа Ейвері та його хлопців, адже завдяки шерифові в нашому закутні світу завжди було безпечно, але Кімба наполягає. А коли Кімба наполягає, мер мусить вклонятися.

— Дуже мудро, сер, — сказав Раймер і сам вклонився. Усі, крім Елдреда Джонаса з його незмінною вузькою посмішкою, засміялися.

Джонас кивнув.

— Радий зустрічі, джентльмени. — Голос був хрипкий і дрижав. Потім він побажав їм довгих днів на землі, всім трьом, і по колу потиснув руки, Роландові останньому. Його потиск був сухий і впевнений, без сліду того тремтіння, яке звучало в його голосі. І тепер Роланд помітив чудернацьке татуювання в нього на правиці, між великим і вказівним пальцями. На вигляд наче домовина.

— Довгих днів і приємних ночей, — без задньої думки відказав Роланд і лише потім збагнув, що це привітання, якого він був навчений з дитинства, аж ніяк не було притаманним таким сільським місцинам, як Гемфіл. То було привітання мешканця Ґілеаду. Лише одна крихітна обмовка — і йому почало здаватися, що вони можуть легко погоріти на таких речах, набагато легше, ніж вважав його батько, коли відправляв його подалі од Мартена.

— І вам також, — відповів Джонас і затримав руку Роланда в своїй, а прискіпливий погляд його очей, яким він вивчав хлопця, межував з нахабством. Потім він відпустив руку й одступив назад.

— Корделія Дельґадо, — продовжив представляти мер Торін, вклоняючись жінці, яка розмовляла з Джонасом. Також схиляючись перед нею у поклоні, Роланд помітив родинну схожість… от тільки ті риси обличчя Сюзен, які видавалися йому лагідними і гарними, на обличчі жінки, що опинилася перед ним, виглядали радше недоліками. Роланд здогадався, що це не мати дівчини — Корделія була для цього трохи замолода.

— І наша особлива гостя, міс Сюзен Дельґадо, — закінчив Торін, і в його голосі з’явилися нотки збудження (напевно, подумав Роланд, вона на всіх чоловіків так впливає, навіть на таких древніх, як цей Торін). Торін запросив її вийти вперед, киваючи головою і хитро посміхаючись, а ще притримуючи своєю потріскуючою рукою її ззаду за талію, і Роланд відчув жалючий укол ревнощів. Смішно, особливо зважаючи на Торінів вік і його милу дружину, але все одно Роланд ревнував, і до того ж гостро. Гостро, як у бджоли в дупі, сказав би Корт.

Потім вона підвела на нього погляд, і він знову зазирнув їй у вічі.

Колись у якомусь вірші чи оповіданні він почув, що в жіночих очах можна втопитися, і ще подумав тоді: яка дурня. Зрештою, він і досі вважав це дурницею, та принаймні тепер збагнув, що це цілком можливо. І вона це знала. В її очах він побачив стурбованість, ба навіть страх.

Пообіцяй мені, що вдаватимеш, буцімто бачиш мене вперше, якщо ми познайомимось у мера.

Від згадки про ці слова він наче протверезів, в голові прояснилося, і поле зору стало ширшим. Досить було усвідомити, що жінка біля Джонаса, та, що мала схожість із Сюзен, уже поглядала на дівчину з подивом і тривогою.

Він низько вклонився і, як вимагав етикет, торкнувся її простягнутої руки без каблучок, але стис її трохи сильніше, ніж дозволяли правила. Й одразу ж між їхніх пальців пробігла іскра. Побачивши, як розширилися очі Сюзен, він зрозумів, що вона її теж відчула.

— Радий познайомитися, сей, — його спроба говорити байдужим світським тоном не вдалася: він сам відчував, як фальшиво звучать слова. Втім, він уже почав, здавалося, що цілий світ звернув до нього (до них) свої погляди, і не лишалося нічого, крім як продовжувати. Він тричі постукав себе по горлу. — Най будуть довгими ваші дні…

— Еге, і ваші, пане Деаборн. Дякую-сей.

Вона рвучко стрімко повернулася до Алана, що збоку це можна було сприйняти за невихованість, потім до Катберта, а той вклонився, постукав і цілковито серйозно сказав:

— Чи дозволите ви мені трохи полежати біля ваших ніг, міс? Від вашої краси в мене підігнулися коліна. Я впевнений, що коли покласти голову на ці прохолодні кахлі, то кілька хвилин, проведені в спогляданні вашого профілю знизу, швидко поставлять мене на ноги.

Сміялися всі, навіть Джонас і Корделія. Сюзен зашарілася, ставши ще вродливішою, і легенько ляснула Катберта по тильному боці долоні. Вперше за все життя Роланд відчув вдячність до друга за клоунаду.

До компанії біля чаші з пуншем приєднався ще один гість: кремезний і, на щастя, не худий, але в квадратному піджаку. На його щоках палахкотів рум’янець — радше від вітру, ніж від випивки, а довкола світлих очей лежали мережива зморшок. Власник ранчо. Роланд бачив таких людей під час своїх спільних виїздів із батьком.

— Ви, хлопці, не хвилюйтеся, сьогодні побачите стільки дівчат, що сп’янієте від пахощів парфумів, якщо не стерегтиметеся, — сказав новоприбулий, досить приязно всміхаючись. — Але перед тим я хотів би вас запопасти. Френ Ленґіл до ваших послуг.

Він міцно і швидко потиснув їм руки, без поклонів та інших дурниць.

— Я власник «Рокінг Б»… чи воно мій власник, залежно від того, як на це подивитися. А ще я голова Асоціації конярів, принаймні доти, доки вони мене не скинули. Це я придумав, щоб ви оселилися в Смузі К. Ну як воно, нічого?

— Просто чудово, сер, — сказав Алан. — Там сухо і чисто, а місця вистачить на двадцятьох. Дякуємо. Ваша доброта не знає меж.

— Та пусте, — відмахнувся Ленґіл i одним ковтком перехилив склянку пуншу. Проте було видно, що хлопцеві слова сподобались йому. — Ми, хлопче, всі в одній зав’язці. Джон Фарсон — це лише одна погана соломина в полі дурних голів. Люди кажуть, світ зрушив з місця. Авжеж! І котиться він дорогою до пекла, ось що я вам скажу. Наше завдання — якомога довше і краще втримувати сіно подалі від розтопки. Більше навіть заради наших дітей, ніж заради батьків.

— Послухайте, послухайте, — сказав мер Торін голосом, що поривався до високостей урочистості, та не долітав і з плюскотом шубовскав у болото дурості. Роланд відзначив про себе, що старий кістлявий півень ухопив Сюзен за руку (а вона ніби й не помічала цього, пильно дивлячись на Ленґіла), і раптом до нього дійшло: мер їй або дядько, або якийсь інший близький родич. Ленґіл не звертав на цих двох ані найменшої уваги, натомість роздивлявся трьох новачків