Читати книгу - "Армагед-дом"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Сірою стелею знову пройшло біле сяйво. Світло відбилося в очах юнака, що лежав поруч, широко розплющених і вологих.
Вона обняла його. Накрила собою.
— Артемчику… В мене нікого немає, крім тебе. Послухай… тримайся. Усе мине. Пройде мрига, все налагодиться, заспокоїться ця істерія… І я повернусь у науку. І ти будеш зі мною. Вступиш до універу… влітку їздитимемо в експедиції. Узимку й восени — оброблятимемо дані, писатимемо статті… Я роздобуду допуск. Я зможу. Я просто злякалася тоді, відмовилась… а ми зрозуміємо.
— Природу Воріт? — спитав він пошепки.
— Так! — погодилась вона радісно. — Ми… ми налагодимо промислове виробництво цих самих Воріт, люди ставитимуть їх самі, як тепер ставлять муляжі. Ми не залежатимемо ні від чого…
— Це не розв’язання проблеми, — тихо сказав Максимов. — Це те саме, що в лабіринті для щура зробити сто додаткових виходів.
По шибках повільно, делікатно застукотів дощ. Потім усе швидше і швидше. Потім забарабанив.
— Артеме… Обійми мене.
Дотик. Ще. Спокій. Безтурботне щастя.
Їй снилася та давня експедиція, німотний зеленуватий світ і затоплені морем, не прибрані вчасно Ворота. Уві сні замість Славка з нею був Максимов.
Їй снився Андрій Зарудний, молодий, молодший від самої Лідки. Чомусь із зеленими очима, і з очей Андрія Ігоровича усміхався хлопчик Артем.
Їй снились університетські коридори, і червоні килими на сходах цивільникової контори, і червоні поля нескінченних маків. І замість безлічі незрозумілих, необов’язкових у її житті людей там з’являвся Максимов. Вона не бачила його, але відчувала його присутність.
Увесь дотеперішній світ, усе її попереднє життя були затягнені запилюженою такою завісочкою. Часом прозорою, часом майже невидною. І лише тепер, зірвавши пелену, Лідка розуміла, що жити під нею було нестерпно. Під цією сіренькою, всепроникною плівкою нелюбові.
Вона втратила півжиття.
А могла б утратити все, без решти. І так і не зрозуміти, що втратила.
* * *
«…що кричать про порушення прав людини. Доречно спитати цих панів — про які права йдеться? Про право кожного з нас бути затоптаним на порозі Воріт? Про право бути похованим під лавою, або змитим хвилею, або вбитим глефою? Чому заходи з порятунку населення під час кризи здаються комусь то антигуманними, то надмірними, то невчасними?
А ось чому. У всі часи на апокаліпсисі годувалася ціла зграя кровопивців — від продажних державних чиновників, що пропускали в „домовлений час“ армію своїх родичів, до сумнівних фірм, що відбрунькувались від старої ЦО й за колосальні гроші обіцяли безпечні „ескорт, транспортування, евакуацію“. Тепер вони позбавлені цієї змоги; тепер їм не подобається, що кожен громадянин має рівну можливість гарантовано безкоштовно евакуюватись у Ворота. Тепер вони горлають про „порушення прав людини“, що існує лише в їхній хворій уяві…»
(Із промови міністра ЦО з нагоди Квітневих свят, 23 квітня 18-го року 54-го циклу)
* * *
…Вона чекала на нього довше, ніж звичайно. Він прийшов задиханий, сумний — мати, за його словами, щось давно підозрює й ось-ось розвине підозри. Ховаючи погляд, він припустив, що, можливо, доведеться змінити розклад зустрічей або взагалі якийсь час не зустрічатися; за хвилину, побачивши її обличчя, він обійняв її і сказав, що кине заради неї школу та сім’ю. Що втече з нею до лісу.
Нервово сміючись, вони допомагали одне одному роздягтись, коли за вікном завила сирена. Був ясний квітневий вечір; у сусідній квартирі впав і загримів по підлозі оцинкований таз.
— Громадяни, навчальна тривога. Громадяни, залік часу пішов. Увага… Навчальна тривога… Сто сім, сто шість, сто пять, сто чотири…
Лідка повільно випустила руки Максимова. Застиглими очима подивилась йому в обличчя:
— Не піду.
Він переминався з ноги на ногу, то просовуючи руку в рукав сорочки, то знову висмикуючи її назад:
— Що?
— Не піду! — пошепки вигукнула Лідка. — Ні! Ненавиджу! Не хочу! Замкну двері, всіх к бісу! Моя квартира… Не піду! Не бажаю!
— Дев’яносто два, дев’яносто один, дев’яносто, вісімдесят дев’ять, — бубонів металічний голос у дворі. Сходами лунко тупотіли чиїсь ноги.
— Заспокойся, Лідонько…
— Я спокійна. З мене досить. Я не щур, я не бажаю! Я не піддаюсь дресируванню. Я маю право здохнути! Я… маю право… кохати тебе, коли хочу! Я вільна людина!
— Лідо…
Вона вляглась на диван і закинула ногу на ватяну спинку:
— Усе. Йди. Ти — йди. А мені вже начхати.
— Шістдесят вісім, шістдесят сім, шістдесят шість…
— Лідо, — глухо сказав Максимов. — Мій батько… Тепер ти. Я не хочу.
— Нічого мені не зроблять, — сказала вона злісно.
— Зроблять, — тихо сказав Максимов. — Це саботаж. Для початку виженуть зі школи… Усе… стане… складніше.
— П’ятдесят два, п’ятдесят один, п’ятдесят, сорок дев’ять…
— Лідо, — пошепки сказав Максимов. — Я тебе дуже-дуже прошу. Будь ласка. Ну пересиль себе…
Вона відвернулась обличчям до диванної подушки й заридала.
На рахунок «нуль» вони вийшли з під’їзду — блідий хлопчик зі шкільним портфелем і його нервова, червона, обурена репетиторка. Ще б пак — так грубо перебили навчальний процес…
Сусіди поглядали скоса.
Вони косили б очима ще дужче, якби побачили, що у хлопчика під курткою немає ні сорочки, ні майки. А обурена пані вдягла плащ просто на еротичну мереживну комбінацію.
* * *
На випускному вечорі Лідка вперше побачила Максимову матір. Досі вони чомусь не здибалися ні на батьківських зборах, ні на загальношкільних святах; навіть у ті далекі часи, коли Артемові ще загрожувала трійка в атестаті, Максимова — всупереч порадам — не прийшла до школи, щоб поговорити з вередливою біологічкою.
І от тепер вони зітнулися — хоч Лідка весь вечір прагнула триматися подалі.
Максимова була Лідчиного покоління, та вигляд мала кепський, років на десять старшої. Погане життя не додає молодості. Тривога за сина — тим більше.
— Доброго вечора, Лідіє Анатолівно… Як прикро, що раніше нам не випадало здибатись.
Максимова
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Армагед-дом», після закриття браузера.
