Читати книгу - "Армагед-дом"

говорила, а очі її швидко й уважно вивчали спершу Лідчине обличчя — разом із макіяжем і зачіскою, потім Лідчину фігуру — разом із фасоном костюма, і навіть туфлі, як здалося Лідці, співрозмовниця встигла роздивитись — аж до стану підошов. Лідка чекала, що наступної миті вона, осміхнувшись, додасть: «А чи не здається вам, що в НАШІ роки накидати сімнадцятирічному хлопчикові свої несвіжі пестощі — непристойно?»

— Вітаю, вітаю, — заторохтіла Лідка, сподіваючись потоком привітань збити Максимову з пантелику. — Такий день сьогодні, випускний вечір — це таке щастя, коли син закінчує школу, а він же у вас відмінник, вітаю, він входить у доросле життя, перед ним широкий шлях, нехай йому щастить…

Готові сполучення слів звично лягали на язик. Лідка говорила, а Максимова дивилася їй в очі; гримів шкільний оркестр, самодіяльний, зате гучний.

Вона про все здогадувалася, ця Максимова. Чи не про все, та тим нестерпнішим був здогад. Син, що досі не тримав від неї таємниць, тепер пішов до іншої жінки, і те, що ця інша годилась йому в матері, викликало в Максимової не те щоб обурення, не те щоб відторгнення, а зовсім безпорадну, розгублену, майже дитячу образу.

Вона, Максимова, боялася цього вечора так само, як боялась його Лідка. Вона спровокувала розмову, якої Лідка уникала. Вона сподівалася щось зрозуміти і щось для себе з’ясувати — та замість цього заплуталася ще дужче, бо сухорлява, молода на виду жінка з жорстким обличчям не мала, на думку Максимової, викликати в нормального юнака ніяких почуттів, окрім страху перед двійкою.

Артем спостерігав за зустріччю здалеку. Він мав на цьому вечорі свою роль; розчепурена білявка Віка не відходила від нього ні на крок, у той час як Тоня Дрозд розігрувала, ніби за нотами, бурхливий роман із хлопчиком з паралельного класу. Молодь здавалася трохи п’яною, хоч алкоголь був якнайсуворіше заборонений на цьому грандіозному святі, що затопило все місто; Лідка сто разів попередила Артема щодо можливих провокацій. Не брати до рота нічого, крім лимонаду, не брати до рук жодних пляшок узагалі. І весь час бути в усіх перед очима.

Boнa бачила, як він підійшов до матері відразу після їхньої з Лідкою розмови. І про щось спитав, підкреслено легковажно, але Лідка чудово бачила, який він напружений.

Вона не чула, що відповіла мати. І не бачила її обличчя; Максимова пройшла в роздягальню, а Артем лишився на місці, усміхаючись, але не дуже природно, а поруч уже стрибала білявка Віка, пропонуючи піти до вестибюлю, де давно вже почалися танці…

Лідка подумала, що так самотньо, як тепер, йому ніколи досі не було. Що весь цей вечір, у міру офіціозний, у міру розкутий, виявився раптом точною моделлю безглуздого світу, в якому вони з Лідкою чують одне одного за версту, але не мають права перекинутись слівцем, щоб не викликати пліток. І мати, змучена підозрами, хоча не має при цьому доказів. І стрибуча Віка, що демонструє всім своє право обіймати його за плечі. І Тоня Дрозд, що вважає, ніби бурхливі танці з громилом із паралельного класу дають їй перевагу в чиїхось очах.

Він усміхався, у міру сил пригальмовуючи розшаленілу Віку, але усмішка була все жалюгіднішою.

Йому було самотньо — і страшно. Звичайний страх перед майбутнім, що охоплює наречену на порозі церкви або випускника на сцені актової зали, був тут зовсім ні при чому.

Лідка зціпила зуби. Ніжність стояла в ній, співчуття та ніжність — аж до ніздрів. Майже материнське, як не крути, почуття.

Вона зробила крок уперед — і вся ця зала, розчепурені дівчата, гарно вдягнені вчителі та збуджені батьки, столи з бутербродами й лимонадом, хрипкі мікрофони, жовтий під шаром воску паркет, надувні кульки та кольорові прапорці — вся ця зала рушила спершу на неї, а потім повз, і рухалася все швидше, розмазуючись у русі, втрачаючи чіткість.

Зовсім поруч опинилося рум'яне, трохи примхливе личко Віки. Вона вже втрачала терпіння:

— Артемчику, ну ми так і стоятимемо тут сто…

Вона затнулась, бо Лідка підійшла вже досить близько, щоби потрапити в поле уваги Віки.

— Ну, хлоп’ята, як проходить вечір? — спитала Лідка, широко усміхаючись і всередині кривлячись від огидно-казенної фрази.

— Добре, — сказала Віка. — Просто чудово.

Максимов мовчав.

Ще не пізно було передумати. Повернути назад. Сказати щось на зразок «ну розважайтесь» і піти за столи, де Лідчині колеги відпочивають, пліткують і методично поглинають не доїдені випускниками бутерброди.

Лідка осміхнулась. Радісно і злостиво. А що такого вона хоче зробити? Нічого особливого. Усім можна, а їй ні?

— Максимов, ми чимало крові попсували одне одному. Ти не відмовишся станцювати зі мною?

Пауза. Здивований погляд білявки Віки — поки що лише здивований.

Усі вони про щось таке базікали. «А може, Максимов закохався в біологічку?» — «А може, він їй подобається і вона йому мститься?» — «А може…» — і задоволене хихотіння, бо тоді відразу можна припустити, що директорка закохалась у цивільника, а той і собі — у сторожа. Бентежна тема, чого б і не почесати язики…

Що дивного, якщо на останньому шкільному вечорі учень станцює з учителькою?

Веселі та здивовані обличчя насунулись — і знову розмазались у русі. У вестибюлі топтались, наступаючи одне одному на ноги, пари танцівників. Самодіяльний оркестр поступився місцем магнітофону; за особистою вказівкою районного інспектора на всіх випускних вечорах дозволено було грати лише романтичну танцювальну музику, це бал, а не стрибалки, хай молодь розвиває свій смак…

Вальс відгонив нафталіном.

Вони вибралися ближче до центру вестибюля, туди, де було вільніше. Упізнаючи Лідку, перед ними розступались.

Одна максимівська рука лягла їй на талію. У другій, гарячій і мокрій, втонула Лідчина долоня.

— І — раз-два-три… Та нехай. Просто рухайся в такт.

Під їхніми підборами потріскували, жмакаючись, кольорові спіралі серпантину. Налипали на підошви кружечки конфеті. Утім, їхньому танцю було далеко до справжнього летючого вальсу. То було скоріше підліткове тупцяння, не позбавлене, однак, певної вишуканості.

— Ти божевільна, — сказав він, ледь рухаючи губами.

— Ти вже не школяр.

— А ти…

— Я кидаю школу. Сьогодні.

Він так стиснув її долоню, що вона усміхнулась від болю:

— Так… ну її к бісу.

Його очі зробилися круглими й вологими, як залиті дощем фари.

— Лідо…

— Танцюй. Чого ти топчешся, як слоненя.

Його рука, що лежала в неї на талії, гріла крізь тканину піджака та блузки. Їй здавалося, що суворе вчительське ганчір’я ось-ось розповзеться, ніби під дією кислоти. Що максимівська долоня торкається вже голої шкіри.

— Зізнаюсь чесно, якби