read-books.club » Сучасна проза » Твори у дванадцяти томах. Том третій 📚 - Українською

Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

186
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Твори у дванадцяти томах. Том третій" автора Джек Лондон. Жанр книги: Сучасна проза / Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 68 69 70 ... 156
Перейти на сторінку:
саме нападають на ліжбисько. Невеличку частину табуна відганяють трохи далі від берега і тоді тільки забивають їх.

— Я не маю охоти зганяти ані одного з цих гаремів, — заперечив я.

— Але ж є «холостяки», — відказала вона. — Вони тирлуються осторонь. Доктор Джордан пише, що поміж гаремами залишаються стежки, і поки такий «холостяк» тримається тих стежок, владарі гаремів його не зачіпають.

— А ось вам і один з них, — сказав я, показуючи на молодого самця, що підпливав до берега. — Пильнуйте його; якщо він вибереться, ми підемо за ним.

Котик виліз на берег і поповз вузенькою вільною стежкою, що пролягала поміж двома гаремами; владарі їхні погрозливо гарчали, але не нападали на нього. Ми стежили, як він повзучи поволі пробирається стежкою.

— Спробуємо!.. — сказав я, висідаючи з шлюпки, але направду, то мені аж похололо всередині, коли я подумав, що доведеться йти через весь оцей величезний табун.

— Треба б витягти шлюпку як слід, — озвалась Мод. Вона висіла разом зі мною, і я в подиві глянув на неї. Мод рішуче кивнула головою.

— Так, я йду з вами, тому витягніть далі шлюпку і дайте й мені кийка.

— Вертаймося назад, — пригнічено сказав я. — Зрештою, я гадаю, що можна вкрити хатину й травою.

— Ви ж самі знаєте, що нічого з того не вийде, — відмовила вода. — Може, піти мені попереду?

Знизавши плечима, — але в глибині душі захоплюючись і пишаючись цією жінкою, — я озброїв її поламаним веслом, а собі взяв ціле. Терпнучи зі страху, рушили ми стежкою поміж гаремами. Мод раз аж скрикнула, пойнята ляком, коли якась цікава самиця доторкнулася писком до її ногр; з тої самої причини й я піддавав ходи кілька разів. Але, крім застережливого чмихання з обох боків, ніяких інших ознак ворожості не було. Цього ліжбиська ніколи не відвідували мисливці, тому котики були тут спокійні й нічого не боялися.

В самій середині табуна ревіт стояв просто жахливий, аж у голові дудніло, Я спинився й осміхнувся, підбадьорюючи Мод, бо заспокоївся швидше за неї. Видно було, що страх її ще не перейшов. Вона підступила ближче до мене й скрикнула:

— Я страшенно боюся!

А я вже не боявся. Хоча вражіння від першої зустрічі з котиками було ще цілком свіже, сумирна поведінка цих тварин заспокоїла мене. Мод, одначе, вся тремтіла.

— Я й боюся і. не боюся, — прожебоніла вона тремтячими губами. — Це моя жалюгідна плоть боїться, а не я.

— Нічого, нічого, — підбадьорював я, несвідомим рухом захисника обіймаючи її за плечі.

Ніколи мені не забути припливу мужності, що я враз відчув у собі тієї миті. В мені озвались первісні інстинкти, і я відчув себе чоловіком, оборонцем кволих, самцем-бойовником. І що найприємніше — я відчув себе оборонцем жінки, яку любив. Мод горнулася до мене, ніжна й тендітна, мов лілея, і коли вона перестала тремтіти, мене ніби сповнило незмірною силою. Я ладен був стати до бою з найлютішим самцем табуна і знав, що якби він напав на мене, я б не злякався і не оступився, а напевне б забив його.

— Зі мною вже все гаразд, — промовила вона, вдячно подивившись мені у вічі. — Ходімо далі.

Свідомість того, що моя сила заспокоїла Мод і збудила в ній довіру та певність, сповнила мене буйною радістю. В мені, аж надміру цивілізованій людині, нараз прокинулась сама юність людського роду, і я наче сам переживав життя своїх прадавніх забутих предків, мисливців із дикого пралісу. І за це я маю дякувати Вовкові А арсенові, думав я, йдучи з Мод стежкою поміж гаремів.

Пройшовши чверть милі, ми натрапили на «холостяків» — молодих самців, що жили собі самотньо і набиралися сили на той час, коли їм доведеться пробивати собі шлях у лави щасливців.

Далі все пішло гаразд. Я немовби давно знав, що і як треба робити. Я кричав, махав кийком, навіть підпихав ледачих, поки не відокремив десятків зо два «холостяків» від гурту. Коли котрийсь із них пробував вернутись до води, я заступав йому дорогу. Мод теж завзято допомагала мені, покрикуючи на них та махаючи поламаним веслом, хоч я й помічав, що не одному котикові, кволішому й безпораднішому, вона давала змогу вислизнути. Зате я помітив також, що, коли котрийсь, грізно вишкіривши зуби, намагався прорватися назад, очі їй спалахували й блищали, і вона спритно вдаряла його своїм кийком.

— О, як це захоплює! — скрикнула Мод, зупинившись перепочити, вкрай знесилена. — Мені треба сісти.

Поки вона відпочивала, я відігнав ярдів на сто далі невеличку черідку, що в ній, завдяки доброму серцю Мод, уже залишилося тільки дванадцять котиків. Коли вона підійшла до мене, я вже перебив звірів і почав їх білувати. За годину ми, навантажені шкурами, гордо простували стежкою поміж гаремів назад. Ми ще двічі спускалися цією стежкою до моря, поки я вирішив, що в нас уже досить шкур, аби вкрити хатину. Я підняв вітрило, вивів шлюпку з бухти, і незабаром ми були вже в своїй бухточці.

— Ми наче додому приїхали, — сказала Мод, коли шлюпка врізалася в берег.

Я аж стрепенувся, — так це в неї вийшло щиро й природно, — і відповів:

— Мені здається, що я завжди жив цим життям. Світ книжок і книжників немовби дуже далекий і нереальний, наче то був сон, а не дійсність. А певно ж — я ціле життя тільки те й робив, що полював, бився, нападав. І ви теж ніби весь час були в цьому моєму житті. Ви… — я мало не сказав: «Моя дружина, моя подруга», але вчасно похопився й закінчив досить банально: —… ви таки стійко зносите труднощі.

Однак її вухо вловило фальш. Вона зрозуміла, що я не висловив своєї думки, і швидко скинула на мене оком.

— Не те. Ви щось інше хотіли сказати…

— Що американська міс Мейнел жила життям дикунки і цілком пристосувалася до цього, — відповів я спокійно.

— О! — тільки й промовила вона, але в її голосі, — я ладен присягтися, — прозвучала нотка розчарування.

Ці слова «моя дружина, моя подруга» весь день і ще багато днів по тому бриніли у мене в душі. Та найголосніші були вони того вечора, коли я стежив, як вона знімає з жару мох, роздмухує багаття й варить вечерю. Ті прадавні, одвічно людські слова, мабуть, розбуркали в моїй крові такі самі прадавні, первісні, дикунські інстинкти. Тому вони й стрепенули мене так. Лежачи, я нишком проказував їх знову й знову, аж поки заснув.

РОЗДІЛ XXXI

— Тхнутиме не дуже приємно, — сказав

1 ... 68 69 70 ... 156
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори у дванадцяти томах. Том третій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Твори у дванадцяти томах. Том третій"