Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

— Нам треба чимсь укрити хатину, — відказав я суворо. — Зима на порозі. Тут або їм, або нам смерть. Шкода, що ми не маємо досить набоїв, але я думаю, що їм легше буде помирати від кийка, ніж від кулі такого невправного стрільця. Та й бити ж їх буду я.

— Отож-бо, — почала вона запально, та, раптом, збентежившись, замовкла.

— Звичайно, — почав я, — якщо ви волієте…

— А я що робитиму? — урвала вона мене з тою лагідністю в голосі, за якою ховалася вже добре відома мені упертість.

— Збиратимете дрова й варитимете обід, — відповів п безтурботно.

Мод похитала головою.

— Це занадто небезпечна справа, щоб вам її робити самому. Я знаю, знаю, — не дала вона мені заперечити. — Я тільки квола жінка, але якраз моя незначна допомога може врятувати вас від нещастя.

— Але ж бити котиків… — нагадав я.

— Звичайно, кийком битимете ви. Я, мабуть, верещатиму. Я відвертатимусь, коли..

— Коли буде найбільша небезпека? — засміявся я.

— А це вже дозвольте мені самій знати, коли я відвертатимусь, а коли ні, — відказала вона поважно.

Справа закінчилась тим, що другого ранку вона вибралася зі мною на полювання. Ми попливли на веслах попід берегом до сусідньої бухти. Навколо нас у воді снувала сила-силенна котиків, а на березі від них стояло таке ревище, що ми мусили кричати, аби почути одне одного.

— Я знаю, що їх б'ють кийками, — сказав я, підбадьорюючи сам себе і непевно поглядаючи на великого самця футів за тридцять від нас: він, спершись на свої лопатні, пильно дивився в наш бік. — Тільки як їх б'ють — ось клопіт.

— Нарвімо тундрової трави й укриймо нею хатину, — озвалась Мод.

Вона злякалася так само, як і я, та й було чого, коли ми побачили перед собою ті зціплені блискучі зуби та собакуваті писки.

— Я завжди думав, що вони бояться людей, — мовив я. Потім додав кілька разів гребнувши веслами понад берегом: — А втім, може, як я сміливо вийду на берег, вони повтікають і я не вб'ю жодного?

Та я ще вагався.

— Я чула колись про чоловіка, що напав на гніздовисько диких гусей, — сказала Мод. — І вони його затовкли на смерть.

— Гуси?

— Еге ж, гуси. Це мені брат розповідав, як я була ще маленька.

— Але я знаю, що котиків б'ють кийками, — провадив я своєї.

— По-моєму, з тундрової трави буде непоганий дах, — не здавалась вона.

Сама того не бажаючи, вона тільки під'юджувала мене: не міг же я показатися боягузом перед нею!

— Сюди, — сказав я і затабанив одним веслом, звертаючи до берега.

Вилізши з човна, я відважно рушив просто на довгогривого самця, що лежав посеред свого гарему. В руках я тримав звичайного кийка, яким веслярі добивають підстрелених мисливцями котиків. Він був тільки півтора фути завдовжки, а я, невіглас, не мав і гадки, що на березі, б'ючи котиків на ліжбиськах, уживають кийків чотири— або п'ятифутових. Самиці, відповзаючи вбік, давали мені дорогу, і я підступав до гриваня все ближче. Він сердито підвівся на своїх лопатнях. До нього лишалося вже футів дванадцять, а я все підступав ближче, сподіваючись, що він ось-ось повернеться й подасться навтікача.

До нього було вже не більше як шість футів, коли мені в голові майнула панічна думка: а що, як він не тікатиме? Ну, тоді я вдарю його кийком, — зразу виринула й відповідь. З переляку я зовсім забув, що маю забити самця, а не прогнати його. І якраз ту саму мить він пирхнув, загарчав і кинувся на мене. Очі його блищали, паща була широко роззявлена, а білі зуби грізно вищирені. Признаюся не соромлячись, що це я, а не він чкурнув утікати. Гнався він за мною незграбно, але досить жваво, і нас розділяли якихось тільки два кроки, коли я стрибнув у шлюпку. А як я відштовхнувся веслом, самець учепився за нього зубами. Міцна деревина розкололася, мов шкаралупа з яйця. Ми з Мод були приголомшені. А за мить він пірнув під шлюпку і, вхопившись зубами за кіль, почав несамовито його тіпати.

— Ой! — скрикнула Мод. — Вертаймося назад!

Я похитав головою.

— Те, що роблять інші, можу й я зробити. А я знаю, що інші б'ють котиків кийками. Тільки, думаю, краще самців мені не займати.

— І справді, краще не займайте, — погодилась зона.

— Додайте ще: «Будь ласка, прошу вас!» — вигукнув я трохи чи не сердито.

Вона не відповіла, але я зрозумів, що мій тон уразив її.

— Пробачте, — сказав я чи радше крикнув, аби вона почула мене в реві, що стояв над ліжбиськом. — Якщо ви наполягатимете, я попливу назад, але кажу по щирості, Що волів би залишитись.

. — Тільки не кажіть: ось, мовляв, як брати з собою жінку, — озвалася вона, лукаво й лагідно всміхнувшись, і я зрозумів, що мене прощено.

Пропливши попід берегом ще кілька сот футів і зібравшись на відвазі, я знову причалив да берега й вийшов із шлюпки.

— Тільки обережно! — гукнула вона мені вслід.

Я кивнув головою і розпочав флангову атаку на найближчий гарем. Усе йшло добре, аж поки я замахнувся на одну самицю, що лежала трохи осторонь, і схибив. Вона заревла й поповзла від мене. Я підбіг ближче й замірився знов, але влучив не в голову, а в плече.

— Бережіться! — зойкнула позад мене Мод.

Захоплений, я забув про все на світі й тепер, оглянувшись, побачив, що сам владар гарему суне на мене. Я кинувсь до шлюпки, насилу втікши від розлюченого самця. Але цього разу Мод і не натякнула, щоб повернутись назад.

— По-моєму, краще було б не чіпати гаремів, а взятись до одиноких, сумирніших на вигляд котиків, — сказала вона. — Пригадую, я щось читала про них. Здається, в доктора Джордана [30]. Це молоді самці, які ще не мають своїх гаремів. Він називав їх російським словом — «холостяки» чи якось так. Мені здається, якби ми знайшли, де вони тирлуються…

— А мені здається, що в вас прокинувся мисливський інстинкт, — засміявся я.

Вона раптом прегарно зашарілась.

— Я справді, як і ви, не люблю визнавати себе переможеною, але це не означає, що мені подобається, коли забивають таких гарних і сумирних тварин…

— Гарних! — пирхнув я. — Оці запінені пащі — вони гарні?!

— Це з вашого погляду так, — засміялася вона. — Вам бракувало перспективи. Якби вам довелося мати з ними справу з довшої відстані…

— О, саме це! — перебив я. — Потрібен довший кийок! До речі, в нас є поламане весло.

— Я пригадую, — сказала вона, — капітан Ларсен розповідав, як