Читати книгу - "Крила кольору хмар"

Інна крутить головою, ніби старається скинути з себе щось неприємне та гидке. І раптом починає варнякати щось дуже химерне.

— Адусю! Ти знала про те, що людина, яка палить, стає дуже вразливою в той момент, коли це робить?

Я стенаю плечима. До чого тут і зараз куріння? Інна, очевидно, не розуміє мого здивування, бо веде далі. Здається, зараз буде лекція про шкоду тютюнопаління.

— Енд вот? Твій батько, Адо, дуже розумний і любить повчати. Ти на нього заледве схожа. Усе в собі носиш — і знання, і повчання, і злобу, і добро. А він? Хизується своєю всесильністю постійно. А знаєш, у цьому випадку мушу-таки йому подякувати. Якщо виживу — ніколи не закурю, реалі. Клянусь. Виявляється, традиція паління має не одну тисячу років. Правда, в давні часи ніхто цигарок не курив, тільки люльки, і то не всім дозволялося. До цього потрібно було підготуватися. У давнину куріння вважалося процесом медитації. Коли ти куриш, ти розкриваєшся, наче флауер ін сан. Ти тоді і сильний, і вразливий водночас. Пригадуєш вислів «викурити люльку миру»? Знаєш, чому так кажуть? Бо коли твій ворог пропонував тобі мир, ти з ним сідав не за стіл перемовин, а погоджувався «викурити люльку». Куріння люльки — то ціла церемонія. Сам процес — це медетейшен. Це — твоя відвертість перед ворогом, ти відкриваєш власну душу, і твої наміри стають явними. Але і ворог теж перед тобою її відкриває, і ти теж бачиш усі його наміри, явні та приховані. Із поганими намірами ворог навряд чи наважився б закурити з тобою. А якщо ті наміри добрі — люлька докурювалися і ви щасливо укладали мир.

Наш козак Мамай, котрий курить люльку, — це взагалі сакральне явище. Це не просто нагода розслабитися — це можливість розширити власну свідомість, впустити в неї побільше інформейшен, невидимої людському вуху, оку, свідомості… Тільки вибрані вміли та знали, як зет робити. Люлька допомагала колись нашим характерникам, людям, які вміють та знають, що і як. Пригадуєш розповідь про характерника Сірка? Який перед тим, як відбивати атаку ворога, сідав курити люльку. А результат такий: ворог його не бачив, дивився на козацьке військо і не помічав. Люльки і донині ритуально курять у гуцульських селах жінки. Так вони позбуваються негативних енергій, які потрапляють до їхніх осель разом із чужими енергіями бед піплів. Непідготовленому слабкому і молодому організму краще не курити. До речі, ю знала, що, за статистикою, люди, які вміють «правильно» курити, живуть довше, аніж ті, що ведуть виключно здоровий спосіб життя і не курять? Куріння люльки — це дійство, а куріння цигарок — то дурість. Тобі здається, ти розслабляєшся, коли палиш, а ін момент, як з’ясовується, ти стаєш надзвичайно вразливим і різні болячки липнуть до тебе, магнітом притягуються, бо ти тоді відкриваєшся для всього, ти майже смертник. До того ж те, що ми ін зет таймс куримо, — це суцільна лажа, яка не дає жодного захисту від втручання недоброзичливців. От мене твій батечко і підловив за процесом паління-лажування. Я була відкрита перед ним, мов книга. І він легко зчитав і те, як я знайшла ключ, і як тобі його передала. Ніколи нізащо більше не закурю! Навіть коли хтось візьметься мене вчити правильно те робити — не стану палити. Ліпше я сама лізтиму комусь у душу, аніж дозволю всякому падлу там комашитися. А знаєш, виявляється, рак легенів чи інші легеневі болячки, котрі чіпляються до завзятих курців, — то не так фізична шкода від яду-нікотину, як шкода від того, що ти, курячи, ходиш-бродиш світом з відчиненими навстіж у душу дверима. З часом, якщо ти не припиняєш це робити, то навіть стіни твоєї оселі робляться прозорими. О, ні! Я більше не куритиму. Моя дурна звичка мене заледве не згубила. А може, й згубила… Вибач, Адо. Але, але… Я й слова йому не сказала про ключ і про тебе, реалі!

— То правда, вона мені нічого не казала.

Я не знаю, що саме почув Мечислав з нашої розмови. Він зайшов тихо, навіть двері кухні не рипнули, мовби крізь них пробирався.

Стояв, задоволений собою, сплівши руки на грудях.

— Отже, таке, дівчата. Дамо тютюнопалінню спокій. Дехто з нас уже переконався в шкідливості цієї згубної звички, особливо коли не вмієш правильно нею користуватися. Повернемося до того, з чого почали. Ти, — він тикає пальцем на Інну, — вставай, підеш зі мною. А від тебе, люба донечко, дуже залежить, чи цей непотріб, мається на увазі упирка, залишиться живим. Правду кажучи, не думав, що вона для тебе так багато важить. Ще одне: щойно надійні люди мені повідомили адресу, за якою переховується мала Христина. Це містечко Винники, 30 хвилин їзди. За хатою уважно слідкують надійні люди. Заодно і за Іреною, і за Михайлом теж. Так, здається, звати твоїх друзів-людей? Оскільки Софія поки мені не дуже потрібна, то я й не намагався її шукати. Це я, донечко, випереджаю твоє запитання — чому я досі не знайшов матері Христинки.

Мене аж пересмикує від почутого. Він зупиняє мене, розуміючи, що я готова знову вихлюпнути на нього купу дошкульних слів.

— Цить, Аделаїдо. Не гостри язик, притримай до ліпших часів. Нікого з перерахованих поки не чіпатимуть. Звичайно, доки ти будеш слухняною. Не чіпатимуть і твого рідного брата. Хоча, думаю, цього курдуплика людського якнайменше шкода. Та ти чомусь надто м’якодуха, доню, всіх жалієш. Ну?

Із чого я раптом узяла, що надійно заховала Христину? Наївна. У Мечислава довкола свої вуха та очі. Він давно живе у цьому місті. Він тут свій. То я в ньому чужинка, що в якийсь момент захотіла стати своєю. Але що я могла дати цьому місту, крім любові, поваги, чуйності та людяності? Останнє, звісно, під питанням. Чи є вона в мені, та людяність, якщо я не людина? Мечислав — господар сірого боку міста Лева. І я можу або стати під його прапори, або просто забиратися подалі звідси. І вже знаю, що з вередливості нікуди не заберуся. Я відчуваю, що це місто має й інші кольори, я бачу і зустрічаю їх щоденно — світле, веселкове, тепле, чуйне, загадкове, але сірість мені зараз затуляє світ, не дає дихати. Сірість — то вроджена вада моєї душі, бо я створена сірою? Чи, може, у мене ще є таки шанс виправитися?

Мечислав щось там далі варнякає про велику місію сірих, про те, що він змушений так