Читати книгу - "Спустошення"

Заверюха розповів, що під час експерименту у двох учасників уже встиг рвонути дах. Першим був якийсь хлопець із Москви, іншою стала наша знайома з Києва — студентка-політолог, яка захоплювалася Еволою. Від напружених психічних практик до психічного ексцесу відстань загалом була короткою, а концентровані заняття на хакатоні скорочували цю дистанцію в рази. В обох були схожі симптоми — різкий підйом тонусу, панічні атаки, що змінювалися ейфорією, гіперчутливість і над-цінні ідеї. Поки їх стан не погіршився, інженерів вилучили з експерименту. Зараз із ними працювала їхній штатний психолог Валя.

— Просто, поняв, яка тєма, — розмірковував Заверюха. — Ми не можемо продвігатися бистріше опредєльонної скорості. Якщо збільшувати нагрузку на людей, у них просто начинає слєтати криша, і тогда ми будемо тєряти хороших інструкторів, поняв? Таня хороший інструктор, вона вже нормально поварилася у практиках — а їй кришу сорвало, поняв? Січас у монастир хоче поїхати пожити трохи, для восстановлєнія.

Ми в’їхали в Українку, таку ж заметену сльотою, як і Київ, тільки добряче підкурену містечковістю. Слідуючи за вказівками навігатора, ми проминули місто, аж поки не виїхали на набережну, де, схований під кригою, дрімав Дніпро.

— Он там, бачиш, там Зона, поняв? — показав Заверюха. — В ясну погоду отсюда видно Трахтемирів.

Будинок Русича знаходився на самому краю міста. У квартирі, яку ми знайшли в старій захаращеній хрущовці, стояв сморід, притаманний помешканням пияків — сморід ацетону, зіпсованої печінки, зіпсованого життя. Одразу при вході прохід перегороджував старий велосипед. На підлозі валявся зібганий жмутами одяг, а в коридорчику була розлита якась рідина, в якій я раптом розібрав сечу. Але, можливо, не Павла Сергійовича, а всього лише його кота — виплодка з пекла на ім’я Метелик, який, причаївшись, спостерігав за нами з холодильника.

— Павле Сергійовичу, ви тут? — покликав Федір.

На звук голосу з кімнати вийшов Русич, в старих розтягнутих штанах і засмальцьованій сорочці.

— Павле Сергійовичу, ми приїхали розібратися, в чому тут справа, — сказав Федір. — Що тут сталося?

Вид у Русича жахливий і жалюгідний: на голові — кров, губи, коричневі і потріскані, поспухали, а сам він був блідим, як вилежалий сир.

— Заходьте, хлопці. Я вже пообіщав Гурову, що звонитиму в міліцію. Ідіть, забирайте їх.

— Кого?

— Своїх. Етіх пігмеїв, — сказав Русич. — Я до них заходити боюся.

— Яких пігмеїв? — уточнив Заверюха.

— Оні прієхалі около полуночі, — тоном, наче він рапортує в кабінеті лейтенанта, зібравшись з останніми силами, розпочав Русич. — Двінадцять студєнтов-пігмеїв із Пітера. Сказали, що вони від Гурова. Приїхали на курс по графології. Четверо розмістилося на кухні, а остальні у мене на кроваті. Я потре́бував, щоб вони убралися отсюда, пока я не позвонив у міліцію і не пожалувався на Гурова, потому що це двенадцять ночі. Но вони отказались ісполніть мою просьбу і остались на своїх мєстах. Я не могу туди зайти, потому що вони викликають у мене чувство іспуга. Підіть і поговоріть, іначе я буду сєйчас же звонить у міліцію.

— Скажіть, а коли ви почали пити? — запитав Федір.

— У п’ятницю, двадцять п’ятого января дві тисячі одинадцятого года. А сьогодні який день нєдєлі?

— Уже вівторок.

Русич задумався.

— Вчора до мене приходив Толік, мій сосєд, і посовєтовав прийняти ось ці ліки, бо мене начало беспокоїть серце. В обід я приняв вот еті таблєтки. Шесть штук. А потом увечері ще шесть.

Русич дістав з полиці біля холодильника баночку з таблетками і дав Заверюсі.

— «Феназепам», — прочитав Заверюха.

Заверюха зайшов у кімнату і повернувся, несучи в руках шкірянку. Проходячи повз Русича, він сказав:

— Зараз ми їх усіх викинемо.

— Бесстрашний парінь, — прокоментував Русич вихід Заверюхи. — Нічого не боїться.

Я знайшов у туалеті шмату і почав витирати калюжі сечі в коридорі, а витерши їх, став складати речі в кімнаті. В одну купу тут були змішані старі книги, запилюжені диски, брудний одяг і рештки їжі. Я зайшов на кухню, де мене зустріла сковорідка з присохлою до неї смаженою куркою, схоже, що кількатижневої давності. Коли ж я підняв голову, то побачив перед собою щось дивовижне — таке могли б відчути перші палеонтологи, відкривши наскельні малюнки в печері Кро-Маньйон: усе покуття біля столу, а також стеля рівними рядами поклеєне етикетками від горілки.

— Ето ми с другом колєкціоніровали, — сказав Русич. — Нєсколько лєт ушло, пока все не заклеїли.

Федір вражено вивчав незвичайні шпалери.

— Да, ми пілі тогда очень ізрядно, — не без гордості сказав Русич. — Но сєйчас пришли плохі времена. Сєйчас нужно бить очень острожним. Я чувствую, что сєйчас виходить на улицю становиться крайнє опасно. Но ми должни ето сдєлать. Степанчику, я хочу, шоби ти пішов со мною.

— Я Федір, Павле Сергійовичу.

— Пробач, Фєдя. Мені нужно сходить в одне тайне мєсто, шоби підкрепиться. Уже єсть одинадцять? Оні работають с одинадцяти. Надо прогулятися.

З вулиці повернувся Заверюха.

— Усе, всіх викинув, — сказав він і показав чисте пальто.

— Ето хорошо. Потому шо це неподобство. О дванадцятій ночі вламуватися в чужу квартиру. Я все при встрєчі Гурову вискажу на етот щот. Ми щас вернемося.

Побачивши, що вони зібралися йти, Заверюха було спробував рушити з ними.

— Ето лічноє, — зупинив його Русич. Тремтячими руками він одягнув на голову шапку.

— Зачекайте, — Федір мокрим рушником витер кров із чола Русича. — Усе, можемо йти.

Непевними кроками, притримуючись його руки, Русич вивів Федора з квартири на вулицю, на свіже повітря Українки. Там, на вулиці, було сиро, і висіли тумани, і забивало дух від близькості великої ріки.

— Оні не понімають, что взагалі проісходить, — сказав Русич, коли вони вийшли на повітря. — Еті твої соратнікі. Гуров жене вас вверх на саму вершину піраміди, понімаєш? Піраміда — ето сімвол врємєні, і там внутрі, лабіринти Хтона. Ентоні Пірс, «Хтон». Прочитай. І помні, что в єтіх коридорах живьот Звєрь. Послушай «Птіца-каратель» у Бутусова, там всьо єсть. Гуров спешит, он хочет успеть, потому что Звєрь уже блізко.

— Звір?

— Нічто. Хаос, ілі то, что дрєвніє грекі називали «Фтор». То, что раз’єдаєт етот мір. Но у Гурова свої целі. Ви нужни єму ісключітельно как пушечноє м’ясо... Нам сюда, — тягнув його далі Русич, і Федір зрозумів, що ноги привели їх до невеличкого бару на набережній, який саме розпочинав роботу. Жіночка вже прибирала у ньому і витрушувала на вулиці хідника.

— Ето лічноє, — сказав Володимир Іванович змовницьки. —