Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

Я більше хвилювався не за неї, а за себе. Дуже хотілося пити. Це було справжнє божевілля — плисти по океану і вмирати від спраги. І від голоду. Я вирізав гачок із бляшанки, якою вичерпували воду. Знайшов у кишені куртки одного з матросів мотузку. Але треба було повісити якусь наживку. Я підібрав із дна шлюпки шматочок вуха, який один з китайців відкусив у бійці в матроса. Ось така от наживка. Закинув у воду. Довелося чекати більше години, потім мотузка смикнулася. Я потягнув рибу, але коли вже вона була на поверхні, гачок зламався. Я гірко плакав. Потім згадав, що там є такі риби, які вистрибують із води і ніби летять. Я підняв намет, поставив його наче вітрило і залишив на ніч. Дві риби гупнулися об нього і впали у шлюпку. Я їх з’їв. Сирими. З кишками та лускою, жував, смоктав, мені здавалося, що у рибі є вода.

Зранку опритомніла китаянка. Щось казала мені, мабуть, просила води. Води не було. Але я зробив новий гачок, знову ловив рибу. Піймав іще одну. Частину віддав дівчині. Вона з’їла. Ось так ми й жили. Щоранку прокидалися дуже рано і починали лизькати шлюпку, на бортах якої залишалася роса. І так день за днем. Я робив ножем насічки на борту шлюпки. Вдень ми лежали під накриттям, а коли спека спадала, я ловив рибу, на ніч ставив наш намет зі скривавлених одежин навстоячки, щоб зупиняти летючих риб. Часто дівчина починала плакати, один раз навіть хотіла перерізати собі вени ножем. Це було справді важко, ось так лежати, постійно хотілося пити, іноді бували дні, коли риба не ловилася. Очікування невідомо чого. Але ще зі своїх подорожей пустелями я засвоїв, що головне не панікувати і не робити різких дій. Я не робив. Ще й стежив за дівчиною, щоб вона не наробила дурниць. Щоби час збігав швидше, я почав учити її російської мови. Було важкувато, бо як пояснити, що таке «хліб», коли хліба немає? Та ми потроху вчилися спілкуватися. Вона розповіла, що пливла до Австралії, де у її чоловіка, того товстуна, була крамниця. Він назбирав грошей і поїхав до Китаю, де купив собі дружину. Їй він не подобався, але вона мусила скоритися волі батьків. За ним анітрохи не сумувала. Тим більше, що в нас почалося стрибання у гречку, не дивне, бо робити не було чого. Тільки чекати. Я сприймав цю подорож як довгий і тягучий бій. Так буває і на війні, коли доводиться довго вичікувати, щоб завдати удару. І я чекав, я розумів, що ходжу по межі, і мені це подобалося.

Ми пережили два шторми, під час яких ішов дощ і ми напивалися досхочу. Двічі бачили далекі пароплави, але обидва рази вночі, а в нас не було вогню, щоб подати сигнал. Я навчився непогано ловити рибу, всю ми вже не з’їдали, і частину я сушив на сонці. У нас уже був деякий запас їжі, а от запасати воду під час дощів нам було ні в що. Дні спливали, ми пливли невідомо де і куди. Одного ранку я поставив сімдесят сьому зарубку на борту шлюпки і поліз під намет. Ми лежали, балакали про щось, коли почули гудок. Я вискочив і побачив пароплав. Почав стрибати і махати руками. Він плив до нас. Ми почали так стрибати від радості, що попадали у воду. Нас підібрав канадський пароплав, що плив із Австралії. Ми були згодні плисти абикуди. Коли я розповів нашу історію, мені не повірили. Але у Ванкувері, куди ми припливли, підтвердили, що з моменту зникнення нашого пароплава справді минуло два з половиною місяці. До нас набігли газетники, але ми втекли, бо я не хотів слави. Пішли світ за очі, а потім я побачив церкву з православним хрестом на маківці. Здивувався і зрадів, зайшов туди. Виявилося, що це церква русинів, це як у нас хохли, а вони з Австро-Угорщини. Хороші люди, співучі. Я спитав, чи не буде в них роботи. Вони запропонували стати робітником на одному з хуторів біля Ванкувера. Ну, ми й залишилися. Невдовзі побрався з китаянкою, підтримавши традицію діда та прадіда одружуватися зі східними жінками. А ще я став хліборобом. Так, Іване Карповичу, можливо, ви не повірите, але я навчився орати та косити!

— Повірю. Я ж бачив ваші руки. — Я узяв його долоні, показав на зашкарублі мозолі. — Такі долоні бувають тільки від важкої праці.

— Так, я багато працював. Заробив на свою землю, побудував хату, дружина народила мені двійко дітей, жив собі. Думав, що вилікувався і став придатний до звичайного людського життя. Та тільки де там. Як почув, що у Європі буде війна, одразу занудився. Нічого мені стало не мило, очі заплющу і битви бачу, така нудьга, що хоч у зашморг лізь. Дружина це помітила, потерпіла, а потім каже: «їдь уже, все одно ж не всидиш». Ну я і поїхав. Пароплавом до Владивостока, там пішов добровольцем у полк, сказав, що міщанин Микола Бобров. Багато років тут мене не було, змінився я, навіть знайомі не пізнавали. Полк повезли на захід і одразу кинули в наступ. Ну, а далі, Іване Карповичу, ви вже все знаєте. Отака моя історія.

Зітхнув він. Посиділи. Я головою закрутив.

— Ото аби таке написав, то всі подумали, що навигадував Іван Карпович бозна-чого.

— А все ж правда, Іване Карповичу, жодного слова не прибрехав, — кивнув Бобров.

— Та прибріхувати й не треба, бо бач яка історія. А що далі робитимете?

— А що, воюватиму. Я ж сюди для цього приїхав. І так мені тут весело, Іване Карповичу, так добре! Хвора я людина. Бо нормальна людина війну не любить. Навіть ті дурні, які пропаганди наслухалися і мріють Берліном маршувати, і ті, як на передову потраплять, за день-два вмить виліковуються. Побачать кров та бруд і вже у тил хочуть. Он і вам же війна не подобається, по очах бачу. Так? — спитав Бобров.

— Не подобається.

— Бо нормальна ви людина, Іване Карповичу, а я — вар’ят! Потрібен мені ризик, щоб кулі над головою свистіли, щоб смерть поруч ходила, тоді живу я! А без цього гнию. Тому і буду пробиватися до наших, щоб потім знову на передову.

Закивав я, а