Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Поруч почулися кроки — це Рубер та Сапір підбігли, сповнені недовіри, шоку та радості. Їхні обличчя сяяли, але водночас зберігали отой нервовий вираз, що заважав діяти імпульсивно.

— Вони що... обоє там? — перепитав Рубер, злегка витягнувши шию вперед.

Я помітила, що за нами вже почала збиратися невелика група людей. Мабуть, вони побачили світіння та прийшли перевірити, що відбувається. Серед них я розгледіла Ліліану — у її очах ще тлів страх, але тепер почав зароджуватися крихітний промінець надії.

— Гляньте... — прошепотіла вона, відступаючи на крок від натовпу. — У них же... вийшло? Ох, будь ласка, нехай же це означає, що зцілення стане можливим!

Мій погляд зустрівся з очима Ліліани, і я відчула, як у мені підіймається рішучість. Якщо ми змогли прорвати той блок, я впевнена, що тепер ми витягнемо чорні зерна з сердець.

— Емере, — озвалася я, переводячи на натовп рішучий погляд. — Ми... ми повинні негайно випробувати це на хоч одній із заражених людей. Хто зна, скільки їм лишилося...

У залі знову пролунала тиша, але вона більше не видавалася ні приреченою, ні гнітючою. Сотні людей чекали на порятунок — і вперше за довгі дні очікування, в них з’являвся реальний шанс.

Я швидко обвела поглядом усіх довкола — обличчя, налякані й водночас сповнені надії. Мої груди стискало від відповідальності, та я була готова діяти.

— Покажіть мені когось найтяжчого, — проказала я голосно, оглядаючись на Ліліану. — Треба негайно спробувати витягнути зерно.

Вона ніби отямилася та кивнула:

— Он там, у другій кімнаті, чоловік із гарячкою вже другий день. Він...

— Тоді ходімо, — відказала я, повернувшись до Рубера та Сапіра. — Якщо щось піде не так, ви зможете покликати інших на допомогу.

Рубер виглядав схвильовано, та в його очах читалася готовність:

— Зрозуміло. Зробимо все, що потрібно.

Ми рушили коридором: Ліліана — попереду, я — слідом, а Рубер і Сапір забезпечували нам простір, щоб ніхто більше не заважав, адже подивитися на нас вийшли мало не всі заражені.

За мить ми опинилися перед дверима. Усередині на ліжку лежав чоловік середнього віку: палаючі щоки, холодний піт і темнуваті прожилки на шиї недвозначно говорили про те, що зерно поширюється надто швидко. Ліліана тихо пояснила:

— Його звуть Айрон, учора він ще міг говорити, а нині марить...

Вона відступила, даючи мені місце. Я, стискаючи кулаки, наблизилася до ліжка й опустилася на коліно, щоб опинитися на одному рівні з хворим.

— Айроне, — неголосно сказала я. — Якщо чуєш мене... Я спробую тебе вилікувати.

Чоловік не відгукнувся, лише судомно хапав повітря,а на лобі виступили краплі поту.

Я стулила губи й заплющила очі, віддаючись єдиній меті: знайти в його тілі зерно так, як учив мене Емер. В уявному просторі побачила чорну пляму, що оповила його серце, та вже пустила корені обплівши судини.

Зробила глибокий вдих і занурилася почавши лікування. Спочатку відчула опір — воно знову захищалося, жахлива відразлива енергія почала просочуватися з чоловіка. Але я знала, що цього разу не самотня: за плечима стоять два елемента.

В уявному полі з’явився зелений спалах — я почала зрізати корені, обережно, по-одному, з кожним чоловік кричав все дужче. У відповідь зерно люто здригнулося, ніби хотіло атакувати мене та хвиля влетіла в теплий золотавий бар’єр — Топаз не дав їй прорватися. Темрява розсипалася на дрібні частки, зникнувши безслідно та нікому не нашкодивши.

Я зойкнула, відчувши, як моє серце пришвидшено б’ється. Але щойно розплющила очі, переконалася, що дихання Айрона стає рівнішим.

— Дивіться, плями на шиї бліднуть! — прошепотіла Ліліана.

Із глибоким полегшенням я відхилилася та сіла на підлогу: забракло сил навіть утриматися на ногах. Але відчувала, що Емер і Топаз дають мені сили, і скоро запаморочення пройшло. Уффф, давно цього не робила, вже й трохи відвикла.

Підвівшись, я обвела поглядом кімнату: Рубер і Сапір стояли в дверях, і обидва не приховували радісних посмішок. Ліліана майже плакала від щастя, вдивляючись в Айрона, який нарешті заснув без судом.

— Слава Елементам... — прошепотіла вона.

— Давай тепер ти, — я підвела погляд на Ліліану, відчуваючи, як знову з’являються сили.

Вона відступила на крок, ніяково поправляючи пасмо волосся за вухо. В її очах усе ще зберігався страх, та водночас бажання нарешті позбутися зерна.

— Я... — прошепотіла Ліліана, затнувшись. — Добре.

Я кивнула, а Емер і Топаз усередині мене ніби переглянулися подумки:

— Почнімо якомога швидше.

— Головне, щоб зерно не встигло вкоренитися ще глибше.

Зробивши крок до Ліліани, я простягнула долоню:

— Не бійся. Я спробую зробити все швидко, сідай.

Ліліана глянула на мене великими очима й, зітхнувши, зважилася взятися за мою руку та здригнулася від дотику.