Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Я похапцем витерла сльози, зробила кілька глибоких вдихів, намагаючись зосередитися та заспокоїтися. У голові пульсувала думка: наші світи мусять жити, тож досить розпускати нюні. Якщо не ми... не я, то хто?

Час діяти! Тепер я знала, що мені робити.

— Давайте спробуємо... злитися вдвох, для початку, — сказала я, обернувшись до них. — Якщо не виходить із кимось одним, треба йти далі, а не топтатися на місці бозна скільки.

У залі, де ми все ще стояли в напруженій тиші, повіяло свіжим вітром моєї внутрішньої рішучості. Емер, Сапір, Рубер і Топаз — усі одночасно звели на мене шоковані погляди.

— Каті, це... так не можна, — озвався переляканий Топаз.

— Хто сказав? — відрізала я. — Де ці ваші Коштовності й чому вони не допомагають, коли бачать усе це? Якби вони могли, то вже б втрутилися! Тож нам залишається діяти самим, виходячи із цієї гівняної ситуації як можемо.

— Не кажи так про них... — кинув стриманіше Емер. — Вони нас створили, їхні рішення для нас непорушні...

— А як мені реагувати? — перепитала я, у голосі прорвалася ледь стримувана злість. — Якщо вихід є, а ви не хочете його прийняти? Я не можу просто сидіти й чекати, доки ще люди помруть, доки зерна проростуть у кожному зараженому серці!

— Але ж... ми так ніколи не робили, — схвильовано зауважив Сапір.

— Ну от і спробуймо... — я підняла руки, ніби запрошуючи їх приєднатися, — Хто буде першим?

Я бачила, як чотири пари очей перезираються: у їхньому погляді читалися змішані почуття — від страху й здивування до крихітної надії. Адже я пропонувала піти проти правил, закладених у них із народження. Проте, схоже, ситуація розгорталася так, що вже ніхто не міг відмахнутися від незвичайних рішень.

Вони мовчали, але не заперечували: а це вже було кроком уперед.

Я відчувала, як груди то стискає, то відпускає, пульс піднімається від передчуття й остраху. Справді, а що, як це можливо? Що, як злиття з двома або й більше Вартовими водночас зможе посилити та подвоїти силу, чи бодай змусить “блок” усередині мене тріснути?

— Каті, — озвався Рубер, злегка стискаючи кулаки. — Мабуть, я... я піду першим, якщо ти справді цього хочеш.

— Ні, — коротко перепинив його Топаз, дивлячись на нього випробувально. — Ми із тобою вже пробували. Спершу хай буде хтось інший.

— Чому? — Рубер скептично підняв брову.

— Бо так не можна.

— Припиніть, — тихо озвалася я. — Не сперечайтеся через чиїсь чергові правила. Ви ж самі щойно сказали, що “ніколи так не робили”. Топаз давай, від твоєї сили вже був відгук тож...

Він підійшов ближче й торкнувся моєї долоні. Ніжно, обережно — ніби й досі боявся, що я відсахнуся. Я не зрушила з місця.

— Якщо це справді вийде, — промовив він, не зводячи з мене очей, — тоді ми вилікуємо всіх, та я навіть не уявляю, якою стане сила в подальшому. А якщо ні... — він зітхнув. — Принаймні знатимемо, що спробували все.

Я відчувала, як усередині мене пульсує знайома тривога змішана рішучістю. Стояти на місці — це все одно, що дивитися, як ці зерна поглинають людей. Ні, я собі цього не пробачу.

— Гаразд, — я видихнула, зчепивши пальці з ним. — Тоді, може, ти, Емере? Нам же потрібна саме твоя лікувальна магія.

Він мовчки, ніби зачарований, підійшов та став з іншого боку, поруч із Топазом. Обоє тримали мене за руки й, перезирнувшись — ніби мали короткий безмовний діалог, — ледь помітно кивнули один одному. Потім ступили ще ближче.

Тепер я опинилася між ними в центрі, відчуваючи тепло їхніх тіл із двох боків. Усередині відчайдушно благала власне серце: Прошу... впусти їх, дозволь їм увійти. Розуміла, наскільки потім буде боляче відпускати. Та вибору не лишалося — треба було рятувати людей.

Ми стояли обійнявшись, і Емер простягнув руку до мого волосся, з тремтінням проводячи пальцями по пасмах. Я розуміла: він бачить, як я нервую, і так намагався мене заспокоїти.

Прошу... будь ласка... нехай усе вийде...

Це сталося раптово, неначе хтось легенько клацнув пальцями в напівтемряві, й у ту ж мить із приглушеним хлопком розірвалася незрима бульбашка довкола мого серця. Не встигла навіть усвідомити, що відбувається, як відчула тепло, що швидко розливається тілом. Відкривши очі здивовано помітила ледь вловиме світіння яке майже ввібралося в мене.

Спершу до мене дійшло не одразу, що наш план дійсно спрацював. Але золотаво-зелені відблиски, що виходили від моєї шкіри, були очевидним знаком — ми з’єдналися. Внутрішній блок, який так довго мене мучив, тріснув. І тепер я могла відчути: цілющу силу Емера та теплу енергію Топаза.

— У нас дійсно вийшло. Не можу повірити... — пролунав у моїй свідомості голос Емера, чіткий і теплий.

Я на мить завмерла, повертаючи голову то в один бік, то в інший, ніби хотіла переконатися, що мене не підводять відчуття.

— Це... незвично, чути тебе в своїй голові, — засміявся Топаз.

— Ой, хто б казав, — не втрималася я й теж розсміялася.