Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

– І все-таки ти скнара, Діоре, – резюмував Асдус і з гордовитим виглядом повернувся у бік заїжджого двору.

Я зітхнула з полегшенням і квапливо з ним розпрощалася. Підкидаючи на долоні монетки, виділені Воїном йому на проживання, демон зник у дверях. Ми ж з Діором, нарешті, продовжили шлях.

Я здивувалася, коли ми повернулися до пристані. Навіщо ж було тягти Асдуса так далеко? Мабуть, Діор таким чином перестраховувався. Хотів відвести демона якнайдалі від житла друга.

Ми заглибилися вздовж набережної, прямуючи туди, де стояли рибальські хатини. Виявилося, що той, до кого ми їхали, живе в одній з них. Дорогою я несміливо запитала:

– Ти впевнений, що твій друг нормально поставиться до того, що ти мене приведеш? Може, мені варто було залишитися поки що в заїжджому дворі разом з Асдусом?

– Я довіряю Кару. А він довіряє мені, – коротко відповів Діор. – Він зрозуміє, що раз я привів тебе до нього, боятися не варто.

– Ти давно його знаєш?

– Він був моїм старшим, – озвався Воїн.

– Це як? – я здивовано наморщила лоба.

– Поки я не набрався досвіду, ми виконували доручення братства разом. Він допомагав мені освоїтися. Для мене він як старший брат. І найкращий друг.

– Зрозуміло.

Я не наважилася більше розпитувати. Розуміла, що Діор і так сказав багато. Але якщо він настільки довіряє тому чоловікові, напевно, мені дійсно нема чого боятися.

Хатина Кара стояла трохи осторонь від інших. Хоча більше нічим від них не відрізнялася. Хіба що відсутністю жінок та дітей, яких вистачало поряд з сусідськими будинками.

Варто було Діору підвести коня до будинку, як на подвір’я вийшов сам господар. Не знаю, чому я уявляла собі Кара сивим і поцяткованим зморшками старим. Або принаймні зрілою людиною років сорока. Переді мною ж стояв чоловік не старший тридцяти років.

Тепер я розуміла, кому наслідував Діор у стилі одягу та зовнішності. Якби у Воїна залишилася борода, ці двоє справді здавалися б братами. Щоправда, Кар мав каштанове волосся і сірі очі. Але в цілому навіть виразом обличчя вони були схожі. Підкреслена суворість і непроникність, за якою може ховатися будь-що. У побратима Діора теж був шрам на обличчі, навіть кілька. Але вони були не такі глибокі та помітні.

Побачивши Воїна, кам’яне обличчя Кара на мить змінило вираз. На ньому промайнула щира радість. Але вона зникла, варто йому було подивитися на мене. І я розуміла, чому. Амулет, такий самий, як у Діора, світився рожевим. Але чоловік не зробив спроби витягти з-за пояса ножа, що стирчав звідти. Лише пильно дивився на мене. Від його пронизливого погляду стало настільки незатишно, що я відвела очі.

– Дозволиш увійти? – не витрачаючи часу на привітання, запитав Діор трохи напружено.

Протягом хвилини панувало гнітюче мовчання. Потім чоловік сухо сказав:

– Сподіваюся, твої пояснення будуть вагомими.

Не говорячи більше ні слова, він розвернувся і зайшов до будинку. Діор з полегшенням перевів подих. І тільки тут я зрозуміла, що він сам хвилювався, як сприйме Кар мою появу. Але все ж таки мав рацію. Побратим довіряв йому настільки, що не став одразу вбивати нечисть, раз вона прийшла в супроводі Діора.

Воїн зіскочив з коня і допоміг мені спуститися. Але замість того, щоб запросити до будинку, утримав на порозі.

– Можеш трохи зачекати? Спочатку я маю поговорити з ним наодинці. Якщо хочеш, поки погуляй узбережжям. Тільки не відходь далеко.

– Гаразд, – глухо сказала я, відчуваючи навіть полегшення.

Досі відчувала на собі пронизливий погляд Кара. І від цього все всередині здригалося від відчуття смертельної загрози. Щось таке було в його очах, що давало зрозуміти – цей чоловік може бути по-справжньому безжальним і небезпечним. Навіть уявити важко, що зі мною було б, якби я натрапила спочатку на нього, а не на Діора.

І все-таки гуляти узбережжям я не пішла, як не хотілося занурити ноги в морську воду і глибше вдихнути терпкий солоний запах. Відійшла трохи від хатини і сіла на колоду, призначену для рубки дров. Нехай це не дуже гарно і навіть непорядно стосовно Діора. Але я маю знати, про що вони говорять. Після Еннія я вже нікому не довіряла беззастережно. Якщо почую щось підозріле, навіть не роздумуватиму. Втечу, сподіваючись, що Асдус мене потім розшукає. Нехай навіть усередині все краятиметься від нового розчарування.

Я хитнула головою, відганяючи погані думки, і загострила слух, вслуховуючись у голоси в хаті. Спочатку було важко. Заважали інші звуки: шум прибою, сміх дітлахів та гомін жінок біля інших рибальських хатин. Але я змогла відсіяти все стороннє та посилити потрібне. Навіть майже дихати перестала, слухаючи розмову двох Воїнів Світлого бога.

– Я підозрював, що колись щось подібне станеться, – хмикнув Кар. Його тон перестав бути сухим і холодним, як нещодавно. У ньому пролунали теплі нотки. – Але я сподівався, що з часом ти перестанеш сприймати їх як людей. Адже бачив, на що вони здатні.

– Не всі, – глухо обізвався Діор.

– Добре, що тебе не чує Великий брат, – почувся несхвальний вигук. – Не знаю, може, з самого початку було помилкою нічого йому не говорити про твої погляди на життя. Але я надто прив’язався до тебе, молодший.