read-books.club » Сучасна проза » Червнева злива, Тимофій Гаврилов 📚 - Українською

Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

170
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Червнева злива" автора Тимофій Гаврилов. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 66 67 68 ... 123
Перейти на сторінку:
як вона собі це уявляла. Вона і без цього досить мудохкалася. Стара рятувала його щодня — його, мене і себе.

Своєї провини старий не визнав — у нього була власна версія. Старий хрін підбив ворожий танк. Він торочив це цілком серйозно, вимагав експертизи, заперечував очевидне, а тоді його раптом понесло. Пісенька називалася «Як я брав Берлін», до того він співав її тільки вдома. Старий ніяк не міг второпати, чому йому не пришпилюють ще одного ордена. Його неабияк образило те, що публіка не в захопленні від його подвигу.

Ніхто так і не дізнався, грав він вар’ята чи таки зсунувся з глузду, навіть стара. Війна для нього ніколи не закінчилася. Тоді як усі намагались позручніше влаштуватися, він продовжував воювати. Якби він був трохи притомнішим, ми жили би, як нормальні люди. Його бзики ми спізнали на своїй шкурі, по повній програмі.

З психушки він прийшов обережнішим, зіпав розчавлено, якось так ледь наполохано, на деякий час принишк. Стара подумала, що він навернувся на розум, проте невдовзі старий знову взявся за своє. На фасаді тієї клятої шестиповерхівки ще довго виднілися сліди його подвигу, доки їх затинькували кольоровою монументалкою. Він більше не потикався туди.

Свою приватну війну старий з тріском програв, тільки не хотів цього визнати. Він нізащо не погодився б, навіть якби його припікали залізом. Старий хрін був стійким. Він і мене так виховував, гартуючи, куди попало, дерев’янкою.

Він звинуватив стару, що то вона здала його. Запідозрив нас у змові проти нього. Старий вроїв собі, що ми хочемо здихатися його. Ми стали його найлютішими ворогами. Стару він матюкав чорною силою, всякчас дотикаючи мною. Старий геть забув, що без нього мене не було б. «Ти привела на світ вилупка! На твоєму місці, — старий ковтав повітря, — я б задушив його ще там». Старий барабанив пʼястуками в свій кендюх, так наче то він народив мене, а потім гепнувся і товкся спиною по підлозі. Ми боялися, що він зараз відкине копита — старий умів влаштувати театр. Він був худющий, хоча й жер дай Боже. У мені він вбачав конкурента і карикатуру на себе. Стара знай тупцяла біля кухонної плити. Сумніваюся, чи на її місці він витримав би бодай день.

«Ти передав своєму батькові?» — була одна така, постійно діставала мене. Й одного разу він привалив у всій своїй красі, почувши її благання. Флюїди її оргазму досягли його пор. Старий занюхав шанс. Й ось він стояв перед чимдуж зігнаними в актовий зал з нагоди його появи малолітніми покидьками. Саме те, чого йому треба.

Старий заливав, аж свистіло. Як він брав Берлін — про що ж іще? А вона слухала, відвісивши щелепу. Вона, яка завжди пильнувала, щоб ніхто ані муркнув, геть забула про нас. В її вирячених від захвату балухах відблискували його ордени та медалі. Ще трохи, і вони викотилися б з орбіт. Її перехлюпувало від ейфорії, вона мало не народила рака. Фанатичка відповідала за шкільне виховання, за що її відзначили грамотою. Вона була грозою і гордістю школи, якимось іншими особливими досягненнями навчальний заклад, де я провчився, не вирізнявся.

Вони добре пасували б одне до одного. І може, моя стара здобула би спокій. І тоді би справді не народила мене. Доля вештається заплутаними стежками, тоді як простіше не буває. Вони й за віком підходили б. Їм було би що щебетати одне одному. Про мою стару цього не скажеш — старий вперто не визнавав її.

На перерві мене з усіх боків обступили: «Та ти що! То це твій старий? Такий прикольний! Чого ж ти мовчав». Тієї миті я мав тільки одне бажання — вколошкати їх усіх. Навіщо старий це зробив? Невже йому було мало домашніх знущань із нас? Мудак виставив мене на загальне посміховисько.

Коли дурепі знову закортіло діставати мене, я урвав її на півслові — як мені не соромно... не гідний свого визначного батька і теде, і тепе... Я добре знав її катеринку. Вона напосілась, щоб я сказав, де був, коли мій батько брав Берлін. Саме так — де я був! А де я міг бути? А де була ти, суко? Того разу вона вирішила остаточно дістати мене.

Я харкнув в її нарумʼянену пику. Вона розгубилася; їй не вірилося, що це моя слина, а не манна з неба.

Сяк-так оговтавшись, істеричка розкіпішувалася, погрожувала, штрикала пальцем повітря, наша Касандра. Вона повернулася у свою стихію. Вона ні чорта не бачила, я влучив їй прямо в око. Друге задля більшого ефекту вона заплющила.

Ніхто не співчував їй. Задрипанці всі як один понишкли. В глибині заячого нутра вони заздрили мені, адже я зробив це. Вони на таке не наважилися б. Вони виростали підлабузниками і гидили потай — щоб ніхто не вхопив за шкірку. Непомітно підставити ніжку — це все, на що були здатні. Вони сформувалися справжніми громадянами. Мене вони знати не бажали, я їх тим більше.

Їх цікавило, що буде далі. Чим усе завершиться. Скандальчика, одначе, не вийшло. Вистава на цьому увірвалася. Стара відкупила мене зимовими чобітками. Погляньте, яка цигейочка. Яка мʼякесенька. А теплюнька! Ваші ніжки почуватимуться зручно і затишно, вони не ходитимуть, а співатимуть. Стара сокотіла, ладна колінкувати, аби тільки це помогло.

Стара вболівала за мене. Вона розуміла мене, як ніхто, вона ніколи не читала мені моралі. Вона подарувала їх їй! «Хай вони будуть Вам пухом». Хай земля тобі буде пухом! Краще стара залишила би їх собі. Проте я не хотів ще раз усе зіпсувати, мені було шкода моєї старої, яка розуміла всіх, тільки не себе. Я дивуюся, як вона не луснула від розуміння, що переповнювало її. Якби могла, вона огорнула би, ангелиця, крилами свого розуміння весь світ.

Хай побереже здоров’я, їй здається, що вона все ще молода. Вона бігає, забувши, що їй давно вже не двадцять. За своє життя вона більш ніж достатньо насьорбалася. На старість вона зробилась побожною. Вона по життю все всім прощала.

Старий лупцював нас, коли йому заманеться, проте з похмілля, в день після параду, робив це з особливим оскаженінням. Він хотів, щоб забава тривала вічно — з завиваннями, оркестрами, прапорами і транспарантами, тоді як усе закінчувалося, і він зганяв на нас свою злість.

Позбувшись ноги, старий почав худнути і зменшуватися, на довоєнній фотографії, з якою не розлучався, він пашить здоров’ям — молодий самовдоволений індюк. Йому самому не вірилося, що там, на тій фотографії, — він. Коли стара злигалася з ним, він виглядав уже

1 ... 66 67 68 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червнева злива, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"