Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

Адріан Стіллер нетерпеливився.

— Яке ім’я?

— Мартін Гауґен.

У слухавку Ліне чула, як Стіллер гризе льодяника. Мовчання з того боку тривало трохи задовго.

— Звідки ви його взяли? — нарешті запитав Стіллер.

Ліне знову глянула на диктофон. їй не хотілося називати перед слухачами батькове ім’я, але ж можна зупинити запис, коли редагуватиме подкаст. Мовчанка Стіллера була дуже промовиста. Вона таки щось намацала.

— Зі справи, над якою тато працював удома, — пояснила Ліне. — Дружина Мартіна Гауґена зникла 1989 року. Її так і не знайшли. Гауґен працював на будівництві нової автостради неподалік Порсгрюнна, коли зникла Надія Кроґ.

Знову на лінії глуха мовчанка. Промовивши це вголос, Ліне й сама відчула ледь не прямий зв’язок між обома зникненнями. Вона охочіше поговорила б спершу з батьком, ніж зі слідчим з Кріпоса, але телефон батька перебував поза межею досяжності.

— Знаєте, я тут трохи зайнятий. Я вам пізніше сам перетелефоную, — нарешті озвався Стіллер і відразу поклав слухавку.

66

П’ять маленьких окунців — ото й увесь улов за три години риболовлі. Перш ніж розпалити багаття і спекти рибу, вони замінили гачки і принаду, закинули волосінь та закріпили вудки на самому краю скелястого берега — червоні поплавки гойдалися на воді.

Мартін почистив рибу. Тепер він сидів біля вогню, натирав рибини сіллю і кожну загортав в алюмінієву фольгу, поклавши перед тим у черевця по добрячому шматочку масла.

Вістінґ вийняв мобільний, увімкнув. Вісім відсотків заряду. Цікаво, чи багато бере увімкнення, може, ліпше не вимикати? Однаково заряд закінчиться за ніч.

Прийшло повідомлення від Ліне з крапкою. «Схоже, добра погода протримається усі вихідні».

«Так, але велика риба досі не взяла принади», — відписав Вістінґ, зиркнувши крадькома на Мартіна.

Аматорська кодова мова звучить доволі комічно, подумав він. Такою мовою поліцейські спілкувалися зі своїми інформантами. Суть послання розуміли лише відправник і отримувач, та для непосвячених обмін подібними репліками однаково міг видаватися підозрілим.

«От клята риба, — прийшла відповідь. Сьогодні вночі будемо рити землю».

— Все в порядку? — запитав Мартін, випорпуючи ямку в гарячих жаринах.

Вістінґ ледь не забув про свою ж брехню, наче йому треба перевірити, як почувається Амалія, яку Ліне возила в лікарню.

— О, так, усе гаразд, — усміхнувся він.

Мартін Гауґен поклав п’ять згортків у багаття, загорнув скіпкою грань.

— їм треба полежати з десять хвилин, — сказав Мартін, подивившись на годинника.

Вістінґ глянув на свою вудку. Вода розходилася маленькими хвильками навколо поплавка. Може, бере? Але вже за мить поверхня води знову розгладилася.

Сонце пригрівало, і від багаття ішло тепло. Вістінґ зняв куртку й поклав її між собою та Мартіном, щоб мікрофон легше вловлював їхні голоси. Мартін Гауґен куртки не знімав, важко було розгледіти, чи ховає він під нею зброю.

— Як тут затишно, — промовив Вістінґ, лиш би щось сказати.

— Моя родина осіла тут ще у вісімнадцятому столітті, — озвався Мартін. — Жила понад 250 років, а на мені все й скінчилося. Маю лише кількох бездітних тіток. Ніхто не продовжить нашого роду.

Вістінґ подумав про внучку, і його переповнила радість, що він залишить по собі слід у цьому світі.

— Хочу, щоб мій попіл розвіяли тут, над озером, — вів далі Мартін.

Смерекове поліно раптом вистрелило іскрами. Мартін нагорнув скіпкою ще кілька жаринок на рибу.

— Не хочу самотньо лежати в могилі, яку навіть ніхто доглядати не буде.

Мартін підвівся, підійшов до вудки, вибрав волосінь, перевірив, чи не об’їла риба принади й знову закинув вудку у воду. Поплавок трохи погойдався і вирівнявся, коли гачок з принадою пірнув углиб.

Вістінґ промовчав. Він мав своє місце на цвинтарі. На могильній плиті Інґрід колись вирізьблять і його ім’я.

— Подбаєш? — запитав Мартін і знову сів поруч.

— Про що?

— Про мій попіл?

Вістінґ усміхнувся.

— Зафіксуй своє бажання, напиши заповіт! — запропонував він.

Біля протилежного берега здійнялася зграя вороння. Вістінґ приставив долоню дашком до чола, затуляючись від сонця. Не інакше, як їх хтось сполохав. Ворони розлетілися, а одна склала крила й пірнула між дерева, згодом випурхнула і з краканням знову кинулася вниз, мовби когось атакуючи.

— На кого вона кидається? — запитав Мартін.

— Не знаю. Щось там, у гущавині, мабуть, є.

— Так, але чому одна нападає, а решта повтікали?

— Можливо, ця має що захищати, — висловив припущення Вістінґ. — Гніздо з пташенятами чи ще щось…

Мартін похитав головою.

— Ворони гніздяться навесні. Я мав на увазі, що тварини й птахи поводяться по-різному. В них різні інстинкти. Наляканий кінь здебільшого втікає з двору, а собака демонструє агресію, вишкірюючи зуби. З людьми відбувається щось подібне. Ми успадкували від природи первісні інстинкти, і якщо є загроза нашому життю, хтось нападає, а хтось утікає. Ми не здатні до усвідомленого вибору поведінки, не здатні контролювати своїх інстинктів.

Вістінґ намагався витлумачити Мартінові слова в світлі підозри, що на його совісті загублене життя. Вони прозвучали як спроба виправдатися за свій вчинок.

— Дивився коли-небудь по телевізору оті смішні домашні відео? — розговорився Мартін. — Коли хтось ховається у сміттєвому контейнері, а потім раптово вистрибує з нього, щоб налякати товариша чи колегу з роботи?

Вістінґ усміхнувся і кивнув.

— Зазвичай нам смішно, бо той, кого налякали, переважно кидається у перші ліпші двері, щоб утекти, однак іноді буває, що наляканий автоматично викидає кулаки й б’є наосліп. їхній мозок реагує по-різному. Дев’ять з десяти, не довго думаючи, накивують п’ятами, а один вдається до агресії.

Вістінґ не вважав, що йдеться про успадкований порив відразу захищатися, б’ючи у відповідь, а радше про набуту форму поведінки. Хтось виріс у середовищі насильства й агресії, і звик, що реагувати треба саме так.

— Саме тому в карному кодексі є положення про вимушений спротив і право на самозахист, — сказав він замість суперечити Мартінові. — Людини не засуджують за самооборону чи відповідь агресією на агресію. Іноді доводиться вбити, щоб самого не вбили.

Ворона на протилежному боці озера втретє кинулася в гущавину.

— Ти знаєш такі випадки? — запитав Мартін. — Коли когось виправдовували, визнаючи, що вбивство було самообороною?

— Бувало таке, — відповів Вістінґ і розповів про жінку, яка вдарила свого чоловіка молотком по голові, коли той притиснув її до землі, намагаючись задушити.

— Ти погоджуєшся, що існують такі людські інстинкти, через які ми не можемо нести відповідальності за свої вчинки?

— Абсолютно! — збрехав Вістінґ, бо не вірив, що люди керуються інстинктами. — Це та ситуація, коли кажуть, ніби почорніло перед очима. Людина іноді сягає такої точки, де вже не може себе контролювати й не тямить,