Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ліне знайшла в інтернеті номер газети, яким скористалися викрадачі. Задала в архівний пошук одне слово. «Порсґрюнн».
І отримала один результат.
На сімнадцятій сторінці була стаття з місцевим контекстом.
Перш ніж її відкрити, Ліне механічно схопила олівець, мовби підсвідомо знала, що знайде інформацію, яку конче треба занотувати.
У статті йшлося про нове швидкісне шосе, його саме тоді будували. Новий тип асфальту позбавляв пилюки й зменшував рівень шуму. Теґ «Порсґрюнн» повторювався у публікації двічі. Ліне з ручкою в роті зосереджено розглядала фотографію. П’ятеро робітників перед асфальто-укладальним агрегатом. їхні імена значилися під фото. Один з них видався їй невиразно знайомим. Вона впізнала чоловіка. То був Мартін Гауґен.
64
Стіллер з’їхав якнайближче до узбіччя, увімкнув аварійку. Він знайшов вказане місце ще вночі, а тепер повернувся туди разом з Нільсом Гаммером. Вони схилились над капотом, поклавши перед собою аркуш з «кодом Катаріни». Розгадка була очевидною. Колонки означали дві смуги руху. Поперечна риска під колонками — місцева дорога, що проходила містком над шосе, за сто метрів позаду них.
— «Знак 334», — промовив Стіллер показуючи на таблички, які забороняли обгін по обидва боки дороги. — «Знак 148» — тицьнув на трикутний знак, що попереджав про двосторонній рух на цій ділянці.
Далі стояли два знаки обмеження швидкості, знак, що водій перебуває на головній, а ще знак про наступний з’їзд на майданчик відпочинку і жовтий знак з’їзду з автостради під номером 49. Усе сходилося.
Повз поліцейських промчала вантажівка, затріпотіли аркуші на капоті. Стіллер відвернувся спиною до дорожнього полотна й показав на земляний насип на узбіччі.
— Відзначене хрестиком місце десь тут.
Нільс прихопив з собою карту автомобільних доріг.
— Ґліммерваєн проходить схилом пагорба он там, — він провів рукою до дерев позаду хрестика, що позначила Катаріна. — Ми всього за кілька сотень метрів від місця, де востаннє бачили Надію Кроґ.
Стіллер ступив кілька кроків у кювет і видерся на насип на іншому його боці. Десь під його ногами похована Надія Кроґ. Він мовби відчував її присутність.
— Тоді тут велися будівельні роботи, — вів далі Гаммер.
Стіллер поклав до рота льодяника.
Мартін Гауґен був серед будівельників.
Стіллер тримав рисунок Катаріни перед собою і звіряв його з околицями.
— Місце позначене дуже приблизно, — зрештою, промовив він, розгризаючи цукерку. — Доведеться перевернути не один куб землі.
— Можемо спершу спробувати георадаром, — запропонував Гаммер. — Щоб скласти собі загальну картину, що ж там під землею.
Стіллер похитав головою.
— Я не хочу чекати. Треба провести земляні роботи зараз, доки Мартін Гауґен ізольований в літній хатині, без радіо й телебачення.
— Може, взяти пошукового собаку, навченого на розшук мертвечини? Справа просувалась би швидше.
Стіллер відхилив носаком черевика шматок торфу. У Норвегії більше не було таких собак, хіба поліцейські нишпорки, натреновані на пошук молекулярних частинок людських решток.
— Боюся, двадцять шість років — це надто довгий термін навіть для найліпшого собаки, — сказав він. — Але спробувати варто.
Жовтий службовий автомобіль дорожньої служби під’їхав і став позаду поліцейського авта. Водій увімкнув оранжеву мигалку на даху й вийшов.
Стіллер привітався, скинувши догори руку. То був, напевно, інженер, якого запросили взяти участь в огляді ділянки. Обличчя чоловіка брижилося похмурими зморшками, ніби ця затія йому аж ніяк не подобалася.
Він привітався, обвів поглядом узбіччя.
— Отже, ви думаєте, що вона десь тут закопана… — задумливо промовив він.
Стіллер уже встиг ознайомити його з суттю справи. Не бачив сенсу затаювати мету їхнього тут перебування.
— Ми маємо начерк, — сказав він і показав інженерові аркуш з хрестиком, пояснивши значення цифр.
Чоловік узяв аркуш, довго розглядав його, час до часу оцінюючи місцевість.
— Що думаєте? — запитав Стіллер.
— Думаю, це тут, — інженер обвів рукою коло навколо місця, де щойно стояв Стіллер.
— Можна починати й тут, — кивнув Стіллер.
Інженер повернув йому аркуш.
— Я був керівником проекту, коли у 80-х почалося будівництво автостради, — сказав він, перечекав, доки проїде великогабаритний транспорт з хвостом легковиків за собою і розповідав далі. — Я живу в Бамбле. Коли будівництво закінчилося, їздив тут майже щодня на роботу й з роботи. Через кілька місяців після відкриття автостради, бачив на цьому узбіччі покладені кимось квіти. Квіти часто кладуть на місцях аварій чи чиєїсь загибелі. Це мене розсердило, бо ж дорога збудована для безпечної їзди, тут жодного разу не траплялося дорожньо-транспортних пригод. Тому я повернувся і прибрав квіти.
— Квіти? — здивовано перепитав Стіллер.
— Червоні троянди, — кивнув інженер. — Як на могилі.
— Де саме вони лежали? — втрутився Гаммер.
— О, то ж було давно. Але приблизно ось тут, — він знову показав на те місце, де стояв Стіллер. — Місяців за два з’явився новий букет. Я і його забрав геть. Вже й не пригадаю, скільки букетів я тут прибирав. А потім раптом покладання квітів припинилося.
Стіллер знову досягнув з пакетика льодяника, нікого не почастувавши.
— Коли квіти перестали з’являтися? — запитав він.
Чоловік скривився, що мало б, мабуть, означати «Хіба тепер згадаєш!»
— У кожному разі, тривало зо два роки.
Стіллер обсмоктував льодяник.
— Можете пригнати землерийну техніку? — запитав він, глянувши на інженера.
— Усі машини й люди зайняті, але, думаю, щось знайдемо. На коли вам треба?
— На зараз!
— На зараз? — вражено перепитав інженер. — Та ні, це неможливо.
— Чому?
— Якщо починати рити, доведеться перекрити дорогу й пустити транспорт в об’їзд. А це потребує планування.
— Хіба у вас немає плану? Хіба ситуація не така сама, як при аваріях?
— Це — не форс-мажор, а планова робота, — заперечив інженер. — У кожному разі, доведеться зачекати до ночі, щоб створювати якнайменші незручності учасникам дорожнього руху.
— Я можу почекати й до ночі, — погодився Стіллер. — Зможете прибути з усією необхідною технікою на десяту годину вечора?
— Доведеться просити робітників працювати понаднормово.
— Оплату понаднормових годин візьмемо на себе, — запевнив Стіллер. — Отже, десята.
— Десята, — кивнув інженер.
Стіллер відчув у кишені вібрацію мобільного. Телефонувала Ліне Вістінґ — її номер він мав у пам’яті свого телефону.
65
У слухавці чутно було, що Адріан Стіллер десь просто неба. Його ім’я, коли він відрекомендувався, поглинув гуркіт якоїсь важкої машини.
Ліне переклала слухавку до другого вуха й перевірила, чи записує диктофон.
— Маєте дві хвилини? — запитала вона.
— Я слухаю, говоріть!
На іншому кінці грюкнули автомобільні дверцята, і гуркіт зник.
— Я саме працюю над наступною статтею і подкастом, і тут раптом мені вигулькнуло ім’я, яке може вас зацікавити, — почала Ліне, добираючи слова ретельніше й детальніше, ніж було потрібно, маючи на думці, можливо, використати запис згодом. — Я передивилася матеріали поліції і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст», після закриття браузера.