Читати книгу - "Свій час"

звели цю будівлю, що зруйнували? — та годі, адже він ніде не подівся, будинок-попередник, що його далебі оплакують культурні активісти, от вийду зараз назовні і роздивлюся як слід. Шукані двері знайшлись і випустили майже без спротиву; ще трохи, і я навчуся проходити крізь стіни. Якщо зважити на те, що будь-якої стіни в котромусь часі ще або вже не існує…

Перейшов на протилежний бік вулиці, багатошарової, мерехтливої, та все ж значно ціліснішої, і вдивився в розвалище на місці блискітливої стіни. І глитнув, і пересмикнув плечима, відганяючи дрижаки, і легкодухо — безсторонній спостерігач! — подумав, що краще б він цього не робив, не зупинявся, не наводив різкості, не дивився.

Кучугури битого скла, перекручений кабель, жіноча голова в розтрощених окулярах, розплавлена панель якоїсь електроніки, труби, клапті тканини, яскрава іграшка в дитячій ручці… розколота ванна, кахляні крихти, спечений пластик, сажа, попіл, розчавлені й обвуглені трупи… Коли?!!

— А хрін розбереш. Тому і немає сенсу.

Андрій здригнувся, вигнувся, озирнувся.

Чоловік дивився на нього. Всміхнувся щербатим усміхом. Неголений, з синюватим опухлим обличчям і неохайним сивим хвостиком із-під розтягнутого берета, в зашкарублих бомжацьких манатках, підв’язаних зеленим жіночим пасочком. В сутінковій напівтемряві цей чоловік усе-таки відкидав примарну довгу тінь через усю вулицю.

Лише одну тінь.

IV

— Я хочу їсти.

Кажу — і негайно розумію, що це неправда, я не хочу їсти, я не зможу проковтнути ні крихти, навіть якщо мені зараз запропонують. Хочу пити. Пекельно, так, що горло перехоплює сухим обручем, а язик стає пухирчастий, як поверхня сенсорної панелі для незрячих.

— Їсти?! — збуджено і хворобливо-радісно перепитує Іґар. — То ходімо!

Тягне мене кудись убік. Мовчки відбиваюся, висмикую руку.

— Ірмо! Та скільки ж можна?.. Я й сам уже голодний, як… Зрозумій, це пле… Світ-комуна, тут так заведено, всі так роблять!

— Ні.

— Та чого, чого ти боїшся?

Він і сам боїться. Боїться дико і непереборно, часом стає помітно, як дрижать його коліна, і свій мобільник у тремтячих пальцях Іґар перестав вертіти, коли тричі поспіль впустив на землю. Боїться того ж, що і я. І марно сподівається це приховати.

А спершу ж я боялася цілком протилежного. Думала, вони мене схоплять, візьмуть у полон, скоять зі мною щось жахливе — ці, котрі виникли з-під землі, до яких Іґар привів мене і здав, гармонійну, самодостатню… ідіотку, геть позбавлену не лише інтелекту — банального інстинкту самозбереження.

Але вони лише провели нас досередини. Через цілу анфіладу порталів, лазерних і силових загорож, систему паролів та кодів, що після кожного з них ставало дедалі тоскніше і безнадійніше. Я намагалася опиратись, так! Мружилася, перешкоджаючи пристроям зчитати малюнок із сітківки, випручувалася, ухилялася і затуляла голову руками, до останку боронячи свій генетичний матеріал, довгу руду волосину, що врешті-решт таки дісталася їм… А Іґар монотонно вмовляв мене заспокоїтися, не поводитися мов дурепа — дуже вчасно згадав!!! І я репетувала на нього, тому що ці були просто безликою присмерковою силою, а він — людина, якій я довірилася, падлюка, зрадник, сволота!.. жодне знайоме слово не було достатньо сильним для нього.

Він мовчав. Лише іноді позирав на них, винувато стинаючи плечима.

А потім вони почепили нам на одяг шматочки пластику та сказали: «Ласкаво просимо до Світу-комуни!» Далі розвернулися і пішли. Геть.

І я збагнула, що по-справжньому страшно — інше.

— Ірмо, та зачекай. Хочеш, я увійду сам, перший?.. Винесу тобі якоїсь їжі. Пити хочеш?

— Ні!!!

Я не хочу пити. Я хочу в туалет — ганебно, нестерпно. Мить тому — зовнішню, абсолютну, незалежну мить! — не хотіла, навіть не думала про це, а зараз… Стискаю ноги під спідницею, недоречно довгою, обшарпаною і подертою внизу. Хтозна, що страшніше. Я нічого вже не знаю.

У стіні, навпроти якої ми зупинилися, чорніє напіввідчинений прямокутний люк; себто двері, Іґар казав, а я весь час забуваю, що в них немає ні люків, ні шлюзів, а лише ці двері — а відразу за ними…

Чужий. Особистий. Простір.

Я не можу туди увійти. Нізащо. Хай скільки повторюватиму собі слідом за Іґарем, що в плебс-кварталі (чи як там його називають? — знову забула, Іґар теж увесь час забуває) не існує хроноконфліктів і особистого простору, так само як і хроноса немає ні в кого, взагалі, за визначенням, і кожна людина може ввійти в будь-який дім (ага, це називається «дім» — себто не дім у нашому, справжньому розумінні, а просто будівля) і взяти все, що їй потрібно, так заведено, вони всі так живуть. Але я не можу. Чужий особистий простір — табу, я знала це все життя, це глибоке, на рівні підкірки, знання сильніше за мене… а до того ж, там можуть бути люди!!!

Іґар дивиться, примружившись. Аж раптом бере мене за руку.

— Ходімо.

Він уже звик, засвоїв безцеремонне і безпрограшне «ходімо» — не потребуючи згоди та й навіть відповіді, в комплекті з різким владним рухом, що тягне за собою. Опиратися немає сенсу, та й мені бракує і рішучості, і сили. Не встигаю підібрати спідницю, шпортаюся на кам’яних приступках, що ведуть угору.