Читати книгу - "Свій час"

Берштейн пропонував авторський вечір в один зі своїх четвергів після Нового року, і слід погодитися, здолавши страх і бажання сховатися від усіх, недостойне, невблаганне. От просто зараз, після всього — підійти і сказати, що я згодна… до Нового року залишилося не так уже й багато часу.

Скуркіс знову про щось запитав, вона не почула — лише вловила висхідну інтонацію. Кивнула:

— Так, Жоро.

— Радий буду бачити.

Машенька закінчила читати, і всі зааплодували слідом за Мішею, який перший приклав долоню до долоні. Скуркіс підвівся, не перестаючи плескати, зробив Вірі і всім решті прощальний жест долонею і шуснув у бічні двері. А я, здається, щось йому пообіцяла, мабуть, прийти кудись, де він читатиме. Уточню у того-таки Красоткіна, він знає все про всіх, і прийду, звісно що прийду. Якщо ходити всюди, куди кличуть, на всі четверги та суботи, презентації та вечори, перформанси та фестивалі, то час летить легко і непомітно, немов нанизані один на одного знайомі поетичні рядки, не встигаєш озирнутися…

Як швидко минає час.

Про наслідки взагалі не думав… не розглядав такої можливості. Це була моя помилка. Непростима помилка…

Мене звати Грім.

Я — спецохоронець, як і ви. Я провів двадцять років на Кружині, і це були швидкі, стрімкі роки. Ми разом охороняли Світ-комуну, не знаючи, що нас дурять, що наші життя кидають у полум’я заради того, щоб хтось міг сидіти в безпеці всередині свого хроноса, безкінечно продовжуючи свій нікчемний час і кидаючи назовні брехливі гасла. Ви знаєте, про кого я кажу, всі ми з дитинства повторювали його ім’я… правильно, Ежен Крамер. Він міг би й далі дурити комуналів, переконаних, начебто живуть у щасті та спільності, а насправді приречених на повільне пусте животіння. Але не нас. Не бійців спецохорони, еліту робочого часу.

Світ-комуна зобов’язаний нам усім. Цей світ належить нам за правом — і не лише він. Ви знаєте, про що я. Я кажу про задвірки.

Усі ви, мабуть, чули: там, на задвірках, у кожного свій час. Але ви не знаєте, що це значить. А це значить лише одне: боягузтво. Там кожен боїться життя, ховається в шкаралущі хроноса і сповільнюється, сповільнюється донезмоги, надіючись ошукати смерть. Так робив Крамер, і йому це не зарадило. Не допоможе і їм. Нікому.

Ми прийдемо як друзі. Ми розколемо їхню шкаралущу, розірвемо хроноси, ми запропонуємо їм найцінніше, що маємо, — нашу єдність, наш робочий час. Ті, кому не забракне сміливості, безсумнівно, ввіллються до наших лав. А решта дістане по заслузі, і це справедливо.

Мене звати Грім, і ви маєте мені вірити. Я ніколи не зраджу вас, не вповільнюся, не сховаюся в хроношкаралущу. Я — у спільному часі з вами. У нашому робочому часі!

Ми з вами збудуємо новий світ. Світ, де наш час летітиме вільно та швидко, і життя кожного сильного та сміливого, хто не боїться часу, стане прекрасним і сповненим сенсу, миттєвим і яскравим, як смолоскип на вітрі. Так буде! — це обіцяю вам я. Мене звати Грім.

А зараз — уперед!

У нас мало часу.

Я вигадав їх усіх.

Дівчину Ірму та старого Ебенізера Суна, студента Богдана та поетесу Віру, Арну та Полтороцького, Іґара, Грома та Блискавку. Я придумав для кожного з них його час, а для себе вигадав свій. Вибудував майбутнє, побавився з теперішнім, спробував навіть поглянути на час ззовні. Мої суто літературні ігри не мають жодного стосунку до реальності: і звісно ж, вибух готелю я вигадав теж, так само як і готель.

Хоча не здивуюся, якщо приблизно там його і збудують.

А потім підірвуть.

Письменник Андрій Маркович, ясна річ, теж не більш ніж уявний персонаж. Якщо в чомусь і списаний з себе, то у дуже схвальній модифікації. І всі комплекси автора виразно проступають назовні, я цілком свідомий цього. Та в літературі я вимагаю від себе лише одного — чесності. Яка не має нічого спільного з документалізмом.

Потім я вигадаю щось іще.

Я маю час.

2011–2013