Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Біла Церква, Махнівка, Старокостянтинів, Збараж, Жванець, Зборів, Львів, Пилявці, Сучава, Ясси, Рашків — стали і престижною похвальбою, і кривдою на язиці кожного козака, духовнмка, рукомесника чи дольника-поселянина.

Як вони йшли, як билися, оті Кривоноси, Вешняки, Кричевські, Нечаї, Голоти, Чорноти, Товпиги, Гладкі, Мозирі, Морозенки, Небаби, Махновські, Громики, Гаркуші, Джалалії та й давніші — Байди, Шаули, Підкови, Наливайки, Кішки, Косинські, Трясшій, Сулими, Павлюки, Скидани, Биховці, кінчаючи Тимошем Хмелем,— як самовіддано йшли на смерть, а куди довели люд свій? На чому його зупинили? І куди він, Сірко, довів усіх, кого кликав умирати?!.

Згадав козака Микиту Галагана із розвідної сотні, якого послав на мученицьку смерть, попросивши завести армади ляхів у Мочарну пастку по дну Різаного яру під Корсунем. А чи ж лише його, Микиту, послав він за десятки літ на видиму смерть заради перемоги над супостатами? Гай-гай, скільки їх було таких! Ішли, бач, і вмирали. А де вона, ота перемога?!. Один пшик лишився від неї та він, Сірко, щоб бачити його і гризти ним своє сумління, бувши в'язнем власної совісті і обов'язку...

Знову ходив допізна, питаючи в козачого гулу за застінком: «Що ж буде? Чим ми кінчимо? Що і як мусимо робити тепер?!.»

Відповіді, як на нещастя, не було.

Нечах-мурза за походженням — покруч-метис, помісь, бо батько його, Байбуз-мурза, був турко-русином, а мати — татаро-русинкою. Від батьків знав турецьку, татарську і русинську мови, був вилицюватим, мав рожеву чорність шкіри та — за запливами й проваллями щілинних очей — малі гострі тернові зіниці. А головною його рисою, не знати й чиєю, була притаєна, фанатично-хижа, непогамовна хтивість.

Маючи постійний стосунок і в молодецтві, і в змужнінні-дорослості з русинськими ясирами, він поглибив знання їхніх мов так, що, перевдягнувшись, міг бути подібним до болгарина, навіть і до степовика-українця. Єдиним, що його завжди видавало як татарина, було те, що літера «ч» в його українській вимові шипіла, як «ш», а «ц» і «з» сичали, як «с»... Старі батьки його, кажуть, були простими смертними, поки отець не потрапив на службу до ханів Гіреїв — спершу аскером, а потім і сейменом, щасливо розбагатівши на людоловстві.

Давно те було, бо немає хтозна-відколи батьків, а натомість Аллах допоміг Нечах-мурзі, правовірному синові, одружитися уже немолодим сейменом з багатою, хоч і значно старшою та до жаху невродливою вдовою по старому мурзі-сусідові Хурамі. Прожив він терпеливо при ній всього десь понад рік, поки Аллах, почувши його відчайдушні, ревні, таємні молитви, таки прийняв її на сьоме небо і дав можливість йому заволодіти чималими її статками, про які він навіть не здогадувався, живучи з нею.

Отож, прибравши до рук спадщину, він став готуватись до обов'язків судді чи мулли, а доля ладнала йому інше, бо кілька походів за ясирами до гяурів додали йому стільки статків і в худобі, і в людях, що й сам він диву давався. Мудрий і кмітливий, він дійшов висновку, що краще давати погані менгуни комусь, аніж приймати їх від когось. І хоч, за звичаєм, він ділився отими статками з ханом, муллою, суддею, але й продавав, особливо молодиків і дівчаток, бувало, і по тисячі по поході. Худоби та коней він не продавав, а долучав до своїх, прикупивши кілька разів підряд пасовиська.

Отак поволі, не чванячись, він розбагатів і став справжнім мурзою, відомим не лише в Ханстві, а й у Стамбулі, в світлій Порті і Високому Порогові, порівнявшись із Гасан-пашею в Азаці, кизикерменським Давлет-беєм і перекопським Карач-беєм. Було чим тішитися мурзі, проте і сумота підступала, бо покійна Хурамі не ощасливила спадкоємцем, хоч і старалися обоє, а ота божественно гарна кизилбашка по ній, Кара-Талака, вже тричі скинула плід в недоносах, прогнівавши Аллаха. Про рабинь-одалісок дарма й говорити, бо вони, хоч і похітливі, як він, мов кішки весною, та не плодючі.

Час ішов, і Нечах-мурза незчувся, як до нього прийшов страх не мати спадкоємця. Шаріату він не порушив: ні Корану, ні Сунн, а тільки Аллах — звичайно, за великі гріхи його жінок — відсахнувся від нього, даючи щедро одне і не даючи зовсім другого, наче в покарання.

Довелося молитися Нечах-мурзі ретельніше, щедріше обдаровувати муллу за молитви, припинити зовсім походи на гяурів, а натомість знаходити таких невірних шафарів, знаючи досконало їхню мову, які допомагали б йому за малу ціну-менгун, особливо коли невірні воювали, безборонно брати ясири, і то в більшості худобою та скарбами. Вигідно це, бо і зиски завжди щедрі і певніші, і клопотів та ризику з ними менше.

В останнім торзі трапилося Нечах-мурзі особливе щастя, бо сам гяурський сотник Данько,— хай Аллах подовжить йому життя,— запропонував, недорого взявши, і череду худоби, і табунець коней, і отару овечок. Узяв їх, кажуть, під самою Січчю — отим осиним гніздом! Мурзині люди, за Даньковою порадою, захопили зненацька досить худоби, і з допомогою того ж гяурського сотника без жодних втрат у путі щасливо приправили її додому.

Торгуючись, Нечах-мурза не знав, що отой ясир, крім утіх та радостей, принесе йому чи не більше клопотів та справжнього горя: між переважно літніми і немічними пастухами-ясирниками Данько, на якусь невідому мурзі радість, вказав на сестру самого шайтана і характерника гяурку Настан, яку слід тримати потай від усього світу.

Настан — свіжу, як достигла ягода, викохану, випестувану, юну, білотілу і білокосо-русу, як отой лотосів цвіт, а головне