Читати книгу - "Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1"

Знову дав їм до поцілунку тяжкий золотий хрест, поклав руки на їх головах, зробив знак хреста над ними та вийшов із кімнати.

Митрополича служба вивела їх надвір. Хотіла показувати їм Софійський Собор, але обидві втратили всяку охоту до оглядання й до балачки та швидко покинули собор.

По дорозі, коли їхній віз виїхав уже з київських мурів, коли минули забудування передмістя, Христя перша не здержалася:

— Мамо!

— Що, доню?

— Невже те все правда, що владика казав?

— Христе, не питай. Не знаю... Ой, Боже, Боже, що це все значить?

Повернулися на хутір у глибокім неспокою. Сон їх не брався, життя стало немиле.

Христя часто залишалася в своїй кімнаті, години проводила навколішках перед іконою Божої Матері, прибита, пригноблена, нездібна зібрати думки. Найрадше ще говорила з Андрійком, якому рана загоїлась та який із дивною зручністю навчився послуговуватись однією рукою.

— Він знає, де правда, де неправда — часто-густо думала Христя. — Чому ж мені не знати?

Раз запитала його:

— Андрійку, чи ти думаєш, що це гріх повстати проти короля?

Очі Андрійка посумніли, пригасли. Він глянув на пустий рукав і тихо відповів:

— Не знаю.

Кілька днів після того на хутір тітки Ганни вдруге заїхали вози, знову наладовані добичним добром, із людьми Нечая. Але тепер разом із ними приїхав і Олешич.

Його виробництво пороху показалося дуже корисним для цілої козацької армії. Олешич наладнав млини в багатьох довколишніх місцевостях, де вони вже були й раніш, і розбудував порохівню в Загір`ї. До роботи, охорони й до перевозу пороху мав багато людей. Ця невиводна, гаряча, безупинна праця захоплювала всі думки та була найкращим ліком на його біль після втрати єдиного сина.

З його оповідання дізналася пані Олешичева, що він був доброї думки про вислід козацького повстання та що постійно держав зв'язок із Нечаєм.

Про Нечая розповідав багато. Казав, що гетьман залишив його під Бродами, коли сам посунувся під Львів; що в Нечая був передтим, заки вирушив,у Київ; що до валки возів, які Нечай вислав у Київ, прилучився для вигоди і для безпеки; що Нечай, очікуючи нових гетьманських приказів, стоїть під Бродами, які здобув недавно.

Потім розповів про Загір’я, яке не сходило з думок пані Олешичевої. В часі воєнної хуртовини не потерпіло багато. Загіряни ж і хто тільки здібний був носити зброю, поступили у брацлавський полк. Говорив, що рад би, щоб вони поверталися вже до Загір’я, що там без них пусто й сумно, що говорив про те з Нечаєм, але цей відраджував поворот. Натомість його самого вислав у Київ, щоб приглянувся тамошнім порохівням. Приобіцяв також, що, як тільки похід закінчиться, він буде в Києві.

Пані Олешичева із свого боку розповіла йому про відвідини в митрополита Косова. Слухаючи цього оповідання, Олешич схопився з місця й почав ходити по кімнаті, насупивши брови. Коли закінчила, не втерпів:

— Ось хто в нього бунтар і зрадник!.. Боже, Боже! В такому часі — такий владика! Гей! Коли б так Могила жив! А то одна рука з Кисілем... А питав тебе, де ти живеш і чи тобі чогось не потрібно?

— Нічого більше не сказав, крім того, що я тобі переповіла.

— Бунтарі! Відступники! Коронні сини! — лютував Олешич. — Що Христя на це?

— Дуже прибита дитина. Аж жаль глядіти на неї. Може ти й завважив, як притихла, посумніла...

— Мені здавалося, що вона не така, як звичайно, але я не знав, що сталося.

— Може б ти поговорив із нею. Шкода мені її.

Олешич усе ще ходив по кімнаті, насупившись.

— Добре. Поговорю — обізвався врешті.

— Я їй стільки про владику наговорила, що вона, боюся, справді стала тепер уважати нас усіх за великих грішників. Хотіла до сповіді йти, але боюся також, щоб не попала на ченця, який так само думає, як владика.

Олешич хитнув головою.

— Та ж усе духовенство за нами! Та ж і інші владики за нами! Нечай сам показував мені листа, що його одержав від луцького владики, Пузини. Цей і своє благословення прислав і виявив охоту помогти козацтву, в чому тільки буде могти, і славив наше військо, що за віру та за нарід повстало. Ні. Ні... Це не те... Це щось інше, щось, що зрозуміти тяжко. Це — це... тінь Кисіля, його вплив. Цей такий самий, як і онтой: не наш, не з нами, не для нас!

Ходячи по кімнаті, повторив іще раз:

— Тінь Кисіля! Тінь Кисіля!

Гнівило його також дуже те, що своїми словами заколотив спокій Христі.

Христя змінилася. Цієї зміни годі було не помітити. Споважніла, принишкла, спокірніла, втратила охоту до балачки, не галасувала так з Андрійком, не жартувала з тіткою Ганною.

Рідко коли в розмовах згадувала Загір’я, довгі години проводила в своїй кімнаті на молитві, або ходила до малої церковці, що була недалеко на горбку. Слова митрополита зробили великий заколот у її душі.

Чула, що щось звалилося на неї, наче те старе склепіння Софійського Собору. Тверді кам’яні плити вичувала під своїми ногами. Здавалось їй, що довкруги неї якісь холодні кам’яні мури холодним морозять подувом. Десь там, наче за тими кам’яними мурами, її Данило, що підносить тепер свою безбожну руку на Божого помазанця... Десь там, за тим муром і її батько, що працює, порох меле для бунтівників, ворохібників. А під румовищами оцих кам’яних мурів, під стосом давно викутих каменів і Адам, що згинув. За що?.. За що?...

Душа бунтувалася в неї проти таких думок. Вона старалася цей бунт здавити, вслухана в слова владики. Хто ж може знати краще, що гріх, а що ні? Хто ж може краще відрізнити добро від зла, правду від неправди, вірність від зради, послух від бунту, як не - той родич мами і владика?

Чим більше про це думала, тим менше сумнівів було в душі. Так. Усі вони були на бездоріжжях, на грішній дорозі безправ’я.

Говорила з батьком довго, сердечно. Але батько не зумів розсіяти її сумнівів, не вмів дати відповіді на її питання. Зрада, яким би чином її не закривати й затаювати, є зрада, бунт, як би його не виправдувати, є бунт.

Не знала, що робити. Жила