Читати книгу - "Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1"

Казали, що поверх сто тисяч возів, виладуваних усяким добром, дісталося в козацькі руки.

Незабаром і до хутора тітки Ганни з’їхали вози, вщерть виповнені дорогоцінною добиччю і тільки тепер могли Христя і її мама пізнати, що то за багатства були в польському таборі.

Привіз їх Дрозд. Привіз також листа до Христі і привіз вістки. В листі Нечай писав коротко, що сподівається під зиму бути вдома, що війна так, якби закінчилася, і запитувався, чи схоче вона бути його дружиною.

Зате Дроздові язик розв'язався як міх, повен зерна. Дрозд знав, що має перед собою душі, найближчі до Нечая, які раді б знати про нього все.

Довгими годинами слухали вони оповідань про жорстокі бої на Поділлі, про малого Андрійка, що був тепер уже тут, на хуторі, про постій у Межибожі, про брацлавський полк, про всіх сотників та всю полкову старшину, про бої під Пилявцями, про розгромлення загону Зацвіліховського, про дивне зникнення Забуського, про те, як то Нечай вступив у польський табір, маючи при собі тільки Андрійкового батька, про вирубання німецької піхоти. Слухали вони цього, як предивної казки, раз-у-раз перериваючи його оповідання окликами та засипаючи його питаннями.

— А де ж він тепер?

— Із гетьманом.

— Що задумують дальше?

Дрозд, це був старший уже козак, із сивіючим вусом, добрий до шаблі, з яким Нечай щодня вправлявся, щоб мати вложену руку. На Січ він прийшов іще малим хлопчиною та багато походів відбув разом із батьком Нечая, Степаном. Згодом прив'язався до Данила так, що став йому опікуном, приятелем і його правою рукою. Розумом не вибивався, про жадні уряди у війську не дбав. Хотів і дальше опікуватися своїм полковником, яким пишався й величався, наче власним сином. Був глибоко впевнений, що без нього полковник згинув би марно з голоду й холоду.

Питання Христі його заскочило. Не знав, що відповісти.

— То ж війна. Хто знає, що прийде тепер?

— Але польського війська нема вже, правда?

— Правда.

— Так що ж вони задумують?

— Де мені старому, простому козакові те відати? Ні гетьман, ані полковник цього не казали, то ж і не знаю.

— Будуть стояти там коло Пилявець?

— Гетьман наказав ладитися в похід.

— До повороту?

— Казали: до походу на Польщу.

Вістки, які прийшли після приїзду Дрозда, породили це. Гетьман з усім військом рушив на захід по гарячих іще слідах розсипаних і докраю стривожених польських утікачів. Одні казали, що зупиняться у Львові, інші запевняли, що пожене ляхів аж за Вислу, а були й такі, які думали, що аж до Варшави піде і скаже себе за короля обрати.

Минали знову на хуторі тихі й одноманітні дні. Погода псувалася і болото на дорогах покривалося зверху тонкою льодовою шкаралупою.

Одного ранку пані Олешичева прийшла до Христі, як та ще лежала, і сіла на краю ліжка.

— Христе, вставай, поїдемо.

— Куди?

— В Київ.

— Чого?

— Ти знаєш, Христе, що владика Сильвестр моя рідня. Зачула я вчора, що він був у таборі пана Хмельницького під Пилявцями й недавно повернувся назад у Київ. Хотіла б я до нього дістатися.

— Чому, мамо?

— Він — владика. Розумна людина. Знає більше, ніж ми. Він нам багато міг би сказати. Він напевно й твого Данила там зустрічав у гетьмана. Збирайся, поїдемо!

Митрополича палата була бідна й опущена так само, як і цілий Софійський Собор. Пишна колись і пребагата катедра київських владик, гордість і твердиня християнства на сході Европи, стояла тепер напів розвалена, занедбана. Мури зарисувалися, каміння спадало зо склепінь, бо київський митрополит не мав ані гроша, ні дозволу почати будову та направу собору.

Митрополича служба відпровадила пані Олешичеву і Христю до невеликої кімнати.

Кімната була низька, темна й холодна. Вогонь горів у печі. На темних стінах висіли рядами ще темніші образи святих, Бог зна, коли й ким мальовані, видно ще за давніх, добрих часів. Долівка була виложена великими тесаними кам'яними плитами, що подекуди були прикриті старими витертими килимами.

За широким столом сидів митрополит Сильвестер Косів. На вид жінок, що ввійшли в його кімнату, підвівся із стільця та підійшов до них. Був у довгій чорній рясі. На грудях у нього, на товстому золотому ланцюзі висів тяжкий, великий, дуже блискучий золотий хрест.

Підняв хреста і став благословити ним жінок, що приклякли побожно біля його ніг. Потім дав до поцілунку руку, на якій блищав великий перстень із дорогоцінним каменем.

Обидві жінки поцілували перстень і піднялись на ноги.

— Давні, давні часи, коли ми бачились востаннє, Євгеніє — почав митрополит. — А це твоя доня?

— Так, високопреосвященний владико, то наша єдина тепер дитина. Христя.

— Ви ж мали ще й сина. Що з ним?

— Адам. Згинув — відповіла пані Олечишева, підносячи хустину до очей.

— Згинув? Він був із паном краківським, Потоцьким, правда?

— Так, владико.

— Так то. Бог дав, Бог узяв. Нехай буде благословенне ім’я Його! Все за Його рукою. Добре, що чей же природний маєстат Божого помазанця на землі охороняючи, згинув.

— Владико...

Але митрополит не дав їй прийти до слова.

— Такі тепер часи настали, що люди Божого й людського маєстату шанувати не хочуть; що свою безбожну руку підносять на пана свого, якому вірність присягали. І то не тільки люди низької кондиції, не тільки люди посполиті, не тільки низові козаки, хлопи, міщани, але також люди шляхетського стану, сини коронні, потоптавши старожитні свої привілеї і свої вольності. Забувши на свої роди, разом із гультяйством на короля і пана свого руку підносять.

Очі пані Олешичевої зустрілися на мить із великими, повними здивування й жаху, збентеженими очима Христі.

Вона знову хотіла говорити і знову Косів перервав їй.

— Я тепер саме вернувся з козацького табору. По дорозі бачили ми Божі доми розбиті, зруйновані. Бачили ми гроби й могилки, понищені, розкопані, шляхетські двори, якими держалася наша Річпосполита, покинуті, опустілі, знівечені. Ніде ні пана, ні слуги, ні порядку. До чого це все доведе? Хто сміє відмовити послуху королеві, його милості, що є вибранцем і помазанцем Бога самого? Страшні часи настали тепер. Коронні сини від пана відступають! Багато є їх там, у козацькім таборі. Нехай Бог благословить твоєму домові, Євгеніє, що не забув на свій стан і на свої обов’язки, що не пристав до гультяйства та