Читати книгу - "Високий Мисливець"

Переклад з чеської ОЛЕГА МИКИТЕНКА

Художник ЗДЕНЕК БУРІАН

Перекладено за виданням: А. V. Fric. Dlouhy lovec. Statni narladatelstvi detske knihy. Praha, 1955.

— Скажіть, Караї, чому ви завжди ходите в червоній сорочці? У ній ви схожі на ката, якого я бачив на малюнку в одній книжці про середньовічні катівні. Дуже цікава книжка, та коли читаєш її, волосся стає сторч. І тільки-но я побачу вас у цій червоній сорочці, у мене мороз пробігає поза спиною, — ущипливо мовив швейцарець Родольфо Велькер, сидячи увечері біля багаття в таборі таких, як і він сам, мисливців на ягуарів.

Кожен мисливець обрав окрему місцинку для ночівлі і влаштовував собі кубельце, як хотів і умів. Дехто мав спальний мішок. Що ж до Велькера, то він вдовольнявся тим, що нагрібав купу листя й загортався в нього, а як накрапав дощ, притулявся ближче до товстелезного дерева і накривав голову сідлом. Ті ж, у кого були протимоскітні сітки, ховалися від дощу під ними. Сітки були такі густі, що пропускали тільки перші краплини дощу, а потім просякали вологою, і вода вже не проходила крізь них. З усіх мисливців лише англієць Джуліус і Караї жили в наметах. Трохи осторонь розташувалися тубільні мисливці — скромні, тихі люди, у яких були погано навчені собаки.

Повернувшись з полювання, кожен розкладав багаття і готував собі їжу — пік чи варив добуту дичину. Утамувавши голод, усі сходилися до вогнища перед наметом Караї перекинутися словом і відпочити після напруженого дня, а тоді йшли спати, щоб набратися сил для завтрашнього полювання. Збиралися щоразу біля намету Караї. Можливо, тому, що господар був дуже гостинний. Перед його наметом на вогні завжди кипіла вода, посудина з гарбуза — калабаса була наповнена свіжим листям мате, а довкола багаття стирчало з землі кілька шпичаків, на яких смажилася дичина. Тут радо вітали всіх. Кожен, не чекаючи запрошення, міг підкріпитись, якщо був голодний, а посудина з гарячим мате ходила по колу, і кожен підсипав собі свіжого листя, якщо йому здавалося, що чай недостатньо крутий.

Часто траплялось, що дехто з мисливців повертався зовсім без здобичі. Чи то мисливське щастя не всміхалось їм у ті дні і жодна звірина не підходила на постріл, а чи, навпаки, лови були успішні і мисливець, поспішаючи оббілувати ягуара, вже не встигав уполювати щось собі на вечерю. А в Караї завжди було вдосталь їжі. Він не захоплювався полюванням на ягуарів і з більшою охотою вистежував оленя чи дикого кабана. Цього разу полювання на хижаків теж не тішило його. Та й змоги не було по-справжньому взятися до цього. Адже він мав тільки двох псів. Гарних, розумних, породистих мисливських псів, які зосталися від його колись чудової зграї. Зосталися живі лише тому, що він не взяв їх із собою тоді, як полював на ягуара-людожера, і тепер беріг цих псів — пускав на ягуарів тільки тоді, коли був певен, що з ними не станеться нічого лихого.

У Барранко Бранко до старого поміщика Мальгейроса зібралися найкращі мисливці, які зійшлися з найвіддаленіших місцевостей. Мальгейрос мав славу великого багатія і ще більшого скнари. Він не дозволяв жодному мисливцеві ногою ступити на свою землю. Тим часом у його величезному маєтку — фазенді розвелася сила ягуарів, вони завдавали йому таких збитків, нападаючи на худобу, яка вільно паслася в пампасах, що поміщик змушений був дозволити відстріл хижаків. Принаймні він дав оголошення про це. За кожного вбитого ягуара обіцяно волику винагороду, значно більшу, ніж звичайно бувало в Бразілії. Це й привабило мисливців з далеких країв.

Та коли вони, прибувши, дізналися про умови полювання, обличчя в них зробилися кислі. Мальгейрос хотів не тільки позбутися хижаків, а ще й заробити добрі гроші. Він обіцяв платити по два фунти стерлінгів за кожною впольованого ягуара, але вимагав, щоб йому віддавали шкуру з кігтями й препарованим черепом, а таку шкуру, проїхавши вгору по течії Парагваю до міста Корумби або вниз до Асунсьйона, можна було продати значно дорожче, ніж за два фунти. По річці Парагваю в ті часи ходили маленькі пароплави, тягнучи за собою плоскодонні човни — чатас, на яких мандрівні торгівці — чатерос возили свої товари, торгуючи ними в селищах на узбережжі. Чатерос давали за шкуру багато менше, ніж Мальгейрос, та ще й розплачувалися не грошима, а товарами. І все таки мисливці вважали, що це вигідніше, ніж умови Мальгейроса. Вони воліли взяти лише один фунт за знищення ягуара, а шкуру продати за півфунта, але продати кому і де хотіли. Мисливці не люблять, коли обмежують їхню свободу.

Однак тільки Караї і Джуліус могли продавати шкури за повну ціну, бо підтримували зв'язки з містом. Саме через це Джуліус не пристав на умови поміщика та й взагалі не зважав на них. Тим більше що в нього були особливі стосунки не тільки з хазяїном фазенди, але і з його дружиною. Джуліус єдиний серед мисливців мав право в разі скрути підстрелити для себе щось із поміщицького стада.

Караї ж відхилив умови Мальгейроса, пояснивши, що полює тільки зрідка і не за винагороду, а задля втіхи. Верхи на коні він часом по кілька днів бродив із своїми двома псами по диких лісах і неозорих пампасах, заїжджаючи досить далеко від табору, аж до Орлиних Гір і в передгір'я Бодокенів, певно, чогось шукаючи. Про те, що він шукав, Караї не казав, і ніхто не наважувався запитати його про це. У джунглях не люблять нав'язливості, тут свої звичаї. Кожен мисливець добре знав, що якби він порушив їх, то відповіді все одно не дістав би, зате йому довелося б забути дорогу до гостинного багаття.

Решта мисливців були невдоволені, але все-таки прийняли умови. Нічого іншого їм не лишалося. Багато