Читати книгу - "Quo vadis"

Хілон упав навколішки і, впершись руками в підлогу, вертів головою, як звір, спійманий у сіті, роззираючись навколо й чекаючи, звідки прийде смерть. Очам і вухам іще не вірив і не смів сподіватися на прощення.

Але поволі він оговтувався від переляку, тільки посинілі губи ще тремтіли. Тим часом апостол сказав:

– Одійди з миром!

Хілон підвівся, та говорити ще не зміг. Мимоволі наблизився до ложа Вініція, буцім іще шукаючи в нього захисту, бо не мав часу досі подумати, як це той, що користався з його послуг і був у певній мірі його спільником, засудив його, тим часом як ті, власне, кому шкодив, простили. Думка та мала прийти до нього пізніше. Тепер у погляді його видно було тільки подив і недовіру. Якось зміркував уже, що йому прощено, хотів, одначе, якомога швидше вирватися звідси, від цих незрозумілих людей, чия доброта вражала його майже так, як вражала б жорстокість. Здавалося йому, що коли б довше залишився, сталося б іще щось несподіване, тож, зупинившись над Вініцієм, заговорив уривчастим голосом:

– Дай, пане, лист! Дай лист!

І, схопивши табличку, яку йому подав Вініцій, низько вклонився християнам, а потім хворому і, згорбившись, рухаючись при самій стіні, вибіг за двері.

У саду, коли огорнула його темрява, страх здіймав йому знову волосся дибом, адже був певен, що Урс поспішить за ним і вб'є посеред ночі. Втікав би щосили, та ноги відмовилися його слухатися, за хвилину й зовсім однялися, бо Урс і дійсно стояв біля нього.

Хілон упав ниць на землю й заскиглив:

– Урбане… В ім'я Христа…

Але Урбан сказав:

– Не бійся. Апостол наказав мені вивести тебе за браму, щоб не заблукав у темряві, якщо ж бракує сил, то провести тебе додому.

Хілон підвів обличчя.

– Що кажеш? Що?.. Не вб'єш мене?

– Ні! Не вб'ю тебе, а якщо схопив тебе занадто міцно й пошкодив тобі кістки, то вибач мені.

– Допоможи мені підвестися, – сказав грек. – Не вб'єш мене? Що? Проведи мене на вулицю, далі сам піду.

Урс підняв його із землі як пір'їну й поставив на ноги, потім провів через темний перехід на друге подвір'я, з якого через сіни був вихід на вулицю. В коридорі Хілон повторював знову подумки: «Я пропав!» – і лише коли опинилися на вулиці, прийшов до тями і сказав:

– Далі сам піду.

– Нехай буде мир з тобою!

– І з тобою, і з тобою… Дай мені перепочити.

І після того як пішов Урс, зітхнув на повні груди. Мацав себе за пояс, за стегна, мовби хотів переконатися, що живий, і рушив поквапливо вперед.

Але, пройшовши кільканадцять кроків, спинився і сказав:

– Чому все-таки вони не вбили мене?

І незважаючи на те, що з Еврицієм розмовляв про християнське вчення, незважаючи на розмови над рікою з Урбаном і незважаючи на все, що чув у проповіді в Остріані, не міг знайти на це запитання відповіді.

Розділ XXV

Вініцій також не міг собі пояснити, що сталося, і на дні душі був здивований майже не менше за Хілона. Бо ж і з ним самим люди ці обійшлися так, як обійшлися, й замість помсти за напад дбайливо перев'язали йому рани; приписував те частково віровченню, яке вони визнавали, більше – Лігії, а трохи і значенню своєї особи. Але поводження їх з Хілоном переходило межі його розуміння людської здатності прощати. І йому мимоволі спадало на думку запитання: чому вони не вбили грека? Адже могли це вчинити безкарно.

Урс закопав би його в саду або вночі вкинув у Тибр, що в часи нічних розбоїв, які вчиняв і сам імператор, так часто виносив ранками на берег людські трупи, що ніхто навіть не замислювався, звідки вони. На думку Вініція, християни не тільки могли, але мусили вбити Хілона. Жалість не була справді чужа тому світові, до якого належав молодий патрицій. Адже афіняни спорудили їй вівтар і тривалий час не погоджувалися з упровадженням в Афінах боїв гладіаторів. Бувало, що і в Римі до переможених ставилися милостиво, як, приміром, Калікрат[231], правитель бриттів, узятий у полон за правління Клавдія, забезпечений ним же, вільно мешкав у місті. Але помста за особисті кривди видавалася Вініцію, як і всім, слушною й цілком виправданою. Нехтування її було зовсім неприйнятним його душі. Чув, щоправда, й він в Остріані, що слід любити навіть ворогів, уважав це все-таки якоюсь теорією, що не має значення в житті. І тепер іще спадало йому на думку, що, може, не вбито Хілона тому лише, що була якась пора свят або якась чверть місяця, під час якої християнам не дозволялося вбивати. Чув, що бувають такі дати, в які різним народам не вільно навіть і війну починати. Але чому в такому разі не віддали грека в руки правосуддя, чому апостол мовив, що коли б хтось сім разів согрішив, то сім разів належить йому прощати, й чому Главк сказав Хілонові: «Нехай тобі так Бог простить, як я прощаю»? Адже Хілон завдав йому найстрашнішої кривди, якої людина людині може завдати, і у Вініція на саму лише думку про те, як би вчинив з таким, хто б, приміром, убив Лігію, кров закипала в жилах: не було б таких мук, якими б він не помстився! А той простив! І Урс простив також, він, який по суті міг убити в Римі кого б захотів, цілком безкарно, бо для цього треба вбити лише короля Неморенського гаю й посісти його місце… Чи з чоловіком, проти якого не встояв Кротон, міг упоратися гладіатор, що мав це звання, до якого доходило тільки через убивство попереднього «короля»? Єдина була на всі ці запитання відповідь. Ось вони не вбили через якусь таку велику доброту, якої не було досі на світі, і через безмежну любов до людей, яка наказувала забувати про себе, про свої кривди, про своє щастя та про свою біду – й жити для інших. Яку нагороду мали люди за це дістати, Вініцій чув ув Остріані, але осягнути цього не міг. Відчував натомість, що земне життя, пов'язане з обов'язком відректись од усього, що є добром і насолодою, на користь інших, мусило б бути жалюгідним. Отож у тому, що про християн у ці хвилини думав, разом з найбільшим подивом, була й жалість, і мовби тінь презирства. Видавалися вони йому вівцями, що їх рано чи пізно з'їдять вовки, його ж римська натура не була здатна зважитися на