Читати книгу - "Божевільні емоції, Ірина Білик"

-Вчора ми напевно перебрали з алкоголем, бо якимось дивом двоє опинилися на вулиці,- розпочала розповідати подруга.- Далі ми про щось говорили, і він неочікувано поцілував мене. Я повна дурепа, і розумію це тільки зараз. Треба було його відштовхнути тоді, зараз не було б боляче. Правда?

-Не думаю,- відповідаю та на знак підтримки стискаю її руку.

-Далі все як в тумані, я не пам’ятаю як опинилася в будинку. Не пам’ятаю більшої частини вечірки загалом,- тихо шепоче.

-Ясно, я зрозуміла.

-Що ти ще хотіла запитати?- запитує Діна.

-Як ви добралися додому? З Дем’яном?

-Ми з Данею таксі брали, з нами ще була Віола та Мая. Ось як ти добралася додому, ми знаємо.

-Зрозуміла,- чомусь після розповіді Ем в моїй голові залишилися тільки питання для моєї любої сестрички.

-Ще щось?- на цей раз це було запитання Маї.

-Так, це останнє,- кажу та легенько посміхаюся.- Що це за дім? І чому ти там була, Має?

-Це наше таємне місце,- починає Ді.- Якось хлопці знову невдало пожартували над Ем, і вона побігла вся в сльозах.

-Тоді я не знала куди бігла, і заблудилася,- підхоплює розмову дівчина.- Мені було настільки образливо, що я навіть не помітила як стемніло. Почала ходити, але весь час поверталася на одне й те саме місце. Якось натрапила на цей будинок і вирішила залишитися там. Мені тоді було 12, пам’ятаю як плакала, бо було надто холодно. І в якийсь момент в мене почалася сильна істерика, і я пообіцяла собі, що ніколи в житті більше не буду втікати в ліс одна. Я провела в тому домі ніч, і добряче замерзла.

-Саме зранку там я її й знайшла,- продовжує Діна.- Вона вся трусилася, і я тоді сильно запанікувала. Почала будити, і коли вона прокинулася я відчула неабияке полегшення. Пам’ятаю ми дали обіцянки там, що ніхто не дізнається про це місце.

-А ще ми назвали цей будинок ,,Дім сліз”. Ми приходимо туди, щоб поплакати,- закінчує подруга.

-Цікаво. Я навіть чесно сказати трішки напружилася коли Діна мене привела туди,- кажу та хихочу.

-Боялася, що я тебе вб’ю?- запитує подруга, і грає бровами. Це викликає в мене та Маї сміх.

-Тіпа того.

    Коли ми підходимо до воріт я помічаю якусь іномарку. Вона мені здається навіть доволі знайомою. Підійшовши ближче я помічаю, що народ зібрався в купку наче когось оточили. Ми переглянулися з дівчатами та підійшли ще ближче, і коли нарешті змогли пролізти між студентами я помітила знайому постать. Тут була мам, Дана Богданівна, і навіть мама Діни, але біля них ще була одна жінка й коли вона обернулася я завмерла на місці. Дідько! Це ж тітка Агата… Як таке можливо… Жінка помічає мене та усміхається тією самою посмішкою, що й кілька років тому. Така тепла та з добрим серцем.

-Кіро!- вона підходить до мене та обіймає. Я стою декілька секунд в ступорі, але все ж згодом відповідаю на ці обійми.

-Тітка Агата?- запитую та здивовано кліпаю очима.

-Привіт, кролику,- це прізвисько! Вона все таки не змінилася, хоча трішки зовні, але як на мене тітка наче помолодшала.

-Як ви тут…

-Мені зателефонувала твоя мама та розповіла про дідуся, а я не роздумуючи приїхала,- відповідає. Біля мене чується якийсь шум й я оглядаюся. Віола та Даня стоять і здивовано поглядають на свою матір.

-Мама?- запитує по складах сестра. Брат навпаки вже не дивиться на жінку. Тітка Агата підходить до них, і на її обличчі не сяє вже та усмішка. Навпаки, якийсь страх?

-Двійнята…- біля мене ще хтось з’являється й бере мене за руку. Цей дотик та запах належить тільки одній людині, і це точно мій нахаба. Я стискаю його руку сильніше та легенько йому усміхаюся.

-Це хто?

-Пам’ятаєш я тобі розповідала, що в мене є ще тітка, мама двійнят?- він схвально киває на мої слова та наче розуміє до чого я веду.

-Це вона?- запитує.

-Так.

-Навіщо приїхала?- перериває мовчанку Віола. Дівчина виглядає розлюченою, як і сам Данило.

-Доню…

-Не смій мене так називати!- вона підіймає руку в знак, щоб вона замовкла.

-Я все поясню, тільки давайте не тут, будь ласка,- тітка дивиться на них і просто благає, але я знаю свої сестру та брата вони не звернуть на це уваги. І це логічно. Їх обох не було в нашому житті надто довго, щоб ось так просто взяти та пробачити.

-Будь ласка? Нічого собі сама Агата Агеєнко, всім відомий ландшафтний дизайнер просить!- вона саркатично посміхається, і це наче б’є гату(я так називала тітку у дитистві).

-Віола,- говорить попереджальним голосом Даня. За весь час він ні разу не глянув на свою матір, що не можу сказати про Ві. Вона наче хоче пропалити дирку в тітці.

-Що Віола?! Якого біса ти захищаєш її, а не мене?- підвищує тон дівчина.- Вона покинула нас маленькими, і поїхала на заробітки. Де чорт забери вона була, коли я потрапила до лікарні дитиною? Де вона була, коли ти втік з дому, бо хотів до мами? Де вона була коли ми так просили її в листуванні приїхати хоч би раз приїхати до нас на день народження?

-Ві…- дівчини по щоках покотилися сльози, і брат це побачив. Я її розумію, але на відміну від неї я навчилася байдужості, і мені начхати зараз на свою матір. Надто вони вже запізнилися, час коли вони нам були потрібні пройшов давно. Зараз мені глибоко начхати на них.