Читати книгу - ""Невільниця серця", Верона Дарк"

Алія затаїлася в тіні, коли двері камери залишилися напіввідчинені. Амір забув замкнути їх — чи то зухвалість, чи впевненість у її безсиллі. Серце калатало в грудях, коли вона обережно ступила за поріг. Її ноги були слабкі, але страх і надія надали сили.

Коридор був темний, лише в кінці мерехтіло світло. Вона чула лише своє дихання… ще кілька кроків… ще трохи — і вона добіжить до дверей…

— Куди ти зібралась?

Його голос пронизав повітря, мов лезо. Алія обернулася — Амір стояв позаду, в очах вирувала лють.

Він підійшов блискавично, схопив її за руку й кинув назад у кімнату. Двері грюкнули. Він був розлючений, з очима, що горіли диким вогнем.

— Ти хочеш утекти від мене? Після всього? Після того, як я тебе кохав?!

— Це не кохання, Амір! — закричала вона, зі сльозами в очах. — Це хвороба! Ти знущаєшся з мене! Ти тримаєш мене в неволі! Я маю дочку! Я тебе ніколи не кохала, хіба не ясно?!

Він підійшов ближче, стискаючи її руки, дихаючи важко.

— Ти будеш моя… якщо не серцем — то тілом.

Він наблизився різко, схопив Алію за зап’ястя й потягнув до себе. Вона закричала, намагаючись вирватися, та його хватка була міцною.

— Відпусти мене! — закричала вона, — Амір, це не любов! Це хвороба! Це біль!

Він кинув її на ліжко, нахилився над нею, притискаючи до подушки. Його дихання було важким, обличчя — перекошене емоціями. Алія плакала, пручалась, била кулаками по його грудях.

— Прошу тебе… Не роби цього… Це не ти… Амір, ти не звір… — її голос тремтів, але в ньому було щось таке, що змусило його застигнути.

Мов громом вдарили її слова. Він завмер, дивлячись їй просто в очі. Його руки затремтіли. Погляд став м’якішим, але наповненим болем.

— Я… я не можу… — прошепотів він. — Ти не така. І я… я не такий…

Він відступив. Відійшов до стіни, наче не міг повірити у свої дії. Його тіло тремтіло, а очі були повні сліз.

— Іди… — сказав тихо. — Просто залиш мене… Іди… 

Алія сиділа, тремтячи від шоку, злиплими сльозами на щоках. Вона знала — ця мить могла бути останньою. Але її сила — її слова — врятували її.
— Ти думаєш, що Карім любить тебе? — запитав він одного ранку, приносячи їй сніданок, який вона навіть не торкнулась. — Він навіть не шукає тебе. Пройшло вже чотири дні. А він де?

Алія мовчала, погляд спрямований у підлогу. Вона знала — Карім шукає. Він знайде. Вона трималась за цю надію, мов за повітря.

— Можливо, — продовжив Амір, сідаючи навпроти неї, — він знову зрадив тебе. Як тоді. Ти була вагітна, а він відправив тебе до біса.

— Замовкни, — прошепотіла вона, і її руки стиснулися в кулаки. — Ти нічого не знаєш.

— Я знаю одне: я не залишив тебе. Я тут. Завжди був. Я — той, хто тебе дійсно кохає.

Він часто повторював ці слова. Кожного дня. Ніби молився їм. Він говорив їй про їхнє «спільне майбутнє», планував, як вони переїдуть до іншої країни, де все почнуть з нуля. Він пропонував їй свободу — на своїх умовах.

— Я не вб’ю тебе, Аліє. Я врятую тебе від нього. Від твого страху. Від твого минулого. Ти змінишся. Ти зрозумієш. Ще трохи — і ти полюбиш мене, як я тебе, — прошепотів він якось, сидячи поруч, коли вона вдавала, що спить.

Але Алія не зламалась. У глибині її серця жила одна-єдина сила — любов до доньки й віра в Каріма. Вона шукала спосіб утекти, запам’ятовувала кожну дрібницю в будинку, де її тримали, кожне вікно, кожен крок охоронця, кожен погляд Аміра.

І вона чекала. Чекала моменту, коли клітка хоча б на мить відчиниться...