Читати книгу - "Селище, Міхал Шмеляк"

це хтось із моїх друзів, мій світ, ймовірно, завалиться, втратити наречену та друга за кілька днів – це вже занадто. Сподіваюся, це був хтось незнайомий мені, навіть Козловський, якого я не особливо любив. Але врешті-решт настав момент, коли нам довелося пройти через двері. Янек обернувся перед порогом і кивнув головою, наче питаючи, чи ми йдемо. Я відповів таким же рухом голови.

Ми переступили поріг.

Чоловік стояв на колінах над тілами, які лежали на підлозі, зігнувшись, вкритий плямою темряви, яку ледь злизувало слабке світло лампи. Мабуть, він нас почув, бо обернувся.

Мій світ завалився.

 

РОЗДІЛ 34

Повернення

Рік 2023

 

Ян Ришь зупинився на невеликому пагорбі, де закінчувався ліс, звідти дорога спускалась і вела прямо до селища. Він сів на повалений сильним вітром стовбур дерева і дістав із рюкзака пляшку води та коробку з пончиками.

– Це те, що залишилося від селища. – Він показав на будівлі внизу. – Половина хат.

– Я єбу, такий шмат дороги, – пробурчав задиханий Сукєнник, сідаючи поруч. – Чому ми не взяли велосипеди? Або електричні скутери?

– Не плач, рух піде тобі на користь, – прокоментувала Подима. – Буквально година прогулянки серед дикої природи, як не дивитися.

Кожен потягнувся за пляшкою води, Сукєнник пив жадібно, як Вавельський дракон після того, як з’їв барана, нашпигованого сіркою. Ришь запропонував їм пончики, залишилося по одному на голову, Подима обережно схопив свій двома пальцями, щоб не забруднитися глазур’ю, а товариш буквально накинувся на свій.

– Ми не брали бутербродів, – сказав він заламаним голосом, ніби віщав, що вони, як мінімум, помруть з голоду.

– Довго ми тут не будемо. – Ришь підвівся, поклав пляшку в рюкзак, дістав сонцезахисний крем і наніс на шию. – Тут насправді нема на що дивитися.

– Що залишилося від будівель, які нас цікавлять? – спитав Подима.

– Селище почали руйнувати лівого боку, де нічого не відбувалося. – Він показав на залишки будинків. – Закінчити повинні були на річці. Ось там клуб, де збиралися люди, цей запалий червоний дах – це сарай старого Брися. Той, що з білим димарем, – будинок Клімкевичів. Хата Анджейка — низька з зірваним дахом. Ясеня немає, його зрубали, як я вже казав.

– Я думав, що це селище набагато більше, – сказав Сукєнник, облизуючи пальці від глазурі з пончика.

– Як бачите, місця не дуже багато. З одного боку річка, з другого пагорб, посередині поставили хати. Коли прийшла зима, якби люди не розчищали сніг, він би завалив прямо все до лісу, де ми зараз сидимо.

– Тут приємно, – сказав комісар Кшиштоф Подима, озираючись. – Я не здивований, що тут хтось оселився, серйозно.

– Взимку, мабуть, гірше виглядає, – відповів Сукєнник, підводячись із колоди й витираючи руки мокрою хусткою.

– Пішли? – спитав Ришь.

– Так, давайте вже закінчимо з цим, – відповів Подима.

– Що ви хочете побачити в першу чергу?

– Йдемо по порядку, – запропонував комісар. – Будинок Климкевичів?

– Власне, перший з краю, – погодився Ришь, накидаючи рюкзак на плечі.

Чоловіки рушили за ним, обережно заходячи в старе, мертве та забуте місце.

Але не покинуте.

 

РОЗДІЛ 35

Кінець світу

Рік 1978

 

Постать піднялася з підлоги й набула форми, складеної з світла й тіні, наче легендарна Мара, яка не піддається людському розумінню, але мене обдурити не могла. Я чітко бачив, хто стояв переді мною з лютим виразом обличчя, стискаючи в руці ніж, який підняв з підлоги зі скреготом леза по кам’яній підлозі.

- Тато? – запитав я абсолютно безглуздо, бо факти говорили самі за себе, тільки його присутність тут не мала для мене сенсу. – Що ти тут робиш?

– Чекаю на вас, – миттєво відповів той.

– Чому ти нишпорив по трупах? – сказала я тоном звинувачення, бажаючи, щоб він заперечував, що він це зробив, щоб дав мені достатньо раціональну причину, щоб не викликати заперечень, щоб я міг спокійно проігнорувати її.

Він не відповів.

– Янек? – Я рушив до дядька, але той стояв без краплі здивування на обличчі. – Ти знав? – прошепотів я, відчуваючи, як слова ледве проходять у мене крізь горло.

– Так, – відповів він, не зводячи очей з мого батька.

– Чому ти нічого не сказав?

– Тому що ти б мені не повірив, – відповів він. – Досі я і сам не був впевнений, але після спілкування з бійцями останні сумніви розвіялися.

– Це які? — сказав мій батько низьким голосом з тоном насмішки.

Він не захищався, не заперечував, не протестував. Він просто стояв, з ножем у руках і зухвало дивився на Янека.

– Друге вбивство було скоєно, коли ти був за межами селища, – спокійно сказав той. – Однак ти ж не пішов по допомогу, ти вийшов за селище і повернувся, дочекався десь до сутінків, а потім пішов до Івонки. Солдати розповіли мені, що ніхто з нашого селища не приходив до Вників по допомогу. Абсолютно ніхто. Їм довелося терміново евакуювати свого коменданта з Вників, той застряг у дворі пароха, і вони поїхали його забирати саме в той день, коли ти нібито там з'явився.

– Це зараз неважливо, – відповів батько. – Важливо лише те, що ми будемо робити далі. Чи ми розійдемося, чи ти захочеш мене вбити, бо я не дам себе арештувати?

– Ти вбив Аліцію? — запитав я, не вірячи тому, що чую.

– Так, – коротко відповів батько без будь-яких пояснень, доказів власної правоти, пояснення причин, намагання зберегти любов між нами. Одне коротке слово. Як сокирою по голові.

– Аліцію та всіх інших, – додав Янек. – Почав з Анулі, яка була від нього вагітна. Покохала, бідолашна, старшого за себе, буває, лиха доля. Але для неї це було не просто звичайне нещасливе кохання, воно коштувало їй життя.

– Вона не хотіла вискрібати, – безпристрасним тоном повідомив батько, наче нам не належало жодного слова пояснення.

– Тату… – це все, що я сказав, бо не міг собі дозволити більше.

– Міхасю, так іноді буває в житті, – відповів він з відтінком батьківської мудрості в голосі.

– Постава, – сказав я, тримаючись за голову. – Батько Пшемека сказав, що це мене він бачив у домі Клімкевичів, такого ж зросту, але це був ти. Ми одного зросту, мама завжди сміється, що ми ходимо однаково, здалеку важко розрізнити, хто повертається додому. Ой, мамо.

– Синку, зараз перед тобою теж складне рішення.

– Яке?