Читати книгу - "Час бою (болю), Соломія Даймонд"

*Аліна 

Мені було складно відпускати Поліанну, але я розуміла, що маю приділити час усім діткам. На вході у дитячий будинок нас зустрів директор. Він потиснув руку Давидові, а потім провів нас у найбільшу кімнату на першому поверсі, де зазвичай діти гралися у свій вільний час. 

Я дивлюся на старі шпалери з ніжно-рожевими квітами, які я колись пофарбувала фломастером. Зараз на цьому місті стоїть масивний сірий диван з мʼякою оббивкою. Декілька хлопчиків сидять на килимі й збирають пазл. Коли вони помічають директора, то швидко виструнчуються й в один голос кажуть «Добрий день!». 

Мене дратує той факт, що ці діти повинні кланятися йому неначе королю. Я невдоволено фиркаю й кладу пакети на диван. 

— Можете покликати сюди всіх дітей? — запитую я в директора. Той схвально киває на моє питання й миттю зникає за дверима. Коли він йде, то хлопці розслабляються й продовжують гратися.  

Спочатку зустріч проходить трохи напружено. Діти нас не знають і очевидно, що вони поводяться насторожено. Однак, коли ми почали гратися, то все стало на свої місця. 

Не памʼятаю коли я востаннє відчувала себе такою бадьорою та щасливою. Мені здавалося, що в цьому місці на мене нахлинуть неприємні спогади і я не зможу зібратися й провести все так, як планувала. Проте, все сталося якраз таки навпаки. 

Я розуміла, що нам вже час йти, але мені хотілося залишитися тут якнайдовше. Подумки я пообіцяла собі, що ще повернуся сюди. 

Під кінець нашої зустрічі ми роздали кожному подарунки. Найбільше раділа Поліанна, якій попалася музична шкатулка, всередині якої була дуже гарна балерина. Дівчинка мала дуже піднесений настрій. Коли вона запропонувала мені подивитися на її кімнату, то я не змогла їй відмовити. Крихітка вела мене вже знайомим коридором. Я міцно тримала її за руку, посміхаючись. У цьому місці навіть запах залишився незмінним. Здається, що час тут просто зупинився. Невже таке можливо? 

Мої брови злітають високо вгору, коли ми зупиняємося поруч з кімнатою, де я жила раніше. Мені складно повірити в цей збіг. Доля неначе сама натякає, що Поліанна зʼявилася в моєму житті не випадково. 

— Ось ми й прийшли, — весело промовляє та, відкриваючи скрипучі двері. — Заходь сюди, — піднесено каже крихітка, махаючи долонею. Вона зручно вмощується на моєму (а тепер вже її) ліжку й починає розповідати про кожен свій малюнок. Ними вона заклеїла майже всю стіну.

— У тебе талант, Поліанно. Ти дуже гарно малюєш, — визнаю я, роздивляючись кожен з цих шедеврів детальніше. Хоч деякі картини вже й вигоріли на сонці на них чітко прослідковуються портрети маленьких мешканців дитячого будинку, а також пейзажі, яких точно не можна побачити навколо. 

— Ввечері одна з виховательок дивиться передачу про Італію. Я змальовую ті краєвиди. Аліно, мені б так хотілося там побувати. — Помічаю в очах дівчинки вогонь, який запалює й мене. 

Десь глибоко в серці зʼявилося бажання здійснити мрію цієї дитини. Я й сама ніколи закордоном не була. Цікаво було б побачити світ. У мене зʼявилася жага та бажання ще більше працювати, щоб ми з Поліанною змогли полетіти туди. Однак, мої мрії наткнулися на гостру та безжальну реальність. По факту я цій дівчинці ніхто й не можу просто так вивести її в іншу країну. Можливо, коли я наступного разу навідаюся сюди, то в Поліанни вже буде сімʼя й ми ніколи більше не побачимося. Визнаю, що ця думка мене засмутила.  

— Впевнена, що кожна з твоїх мрій буде втілена в реальність. Головне — ніколи не переставати вірити в це. — Я була, є і буду мрійником, який ламатиме крила об жорстоку реальність, але не зраджуватиме жодне зі своїх бажань. Можливо, у моєму віці вже давно пора скинути рожеві окуляри, але хіба з ними легко прощатися? Людям подобається блукати у своїх химерних та солодких сподіваннях, як у снах, які ніколи не справдяться наяву.

— Дякую тобі за цей чудовий день, Алінко. — Вона сідає мені на коліна й міцно обіймає. Помічаю, що не тільки мені важко дається це прощання. 

— Не сумуй. Я ще обовʼязково прийду сюди й ми будемо довго-довго гратися з тобою, Поліанно, — заспокоюю я крихітку. Коли помічаю, що в кутиках її очей зʼявляється волога, то сама ледве стримую сльози. Мушу підвести голову вгору й проковтнути неприємний клубок, щоб не заплакати. Натягнуто посміхаюся й цілую дівчинку у маківку. 

— Обіцяєш? — шепоче та, граючись з моїми пальцями. Вона так уважно дивиться мені у вічі. Навіть якщо зі мною щось трапиться, то я, чого б мені це не коштувало, провідаю її. 

— Обіцяю, — даю гарантію я, а потім дивлюся на годинник. Нам вже час. Якби мені не було складно й тоскно, потрібно йти. — Бувай, Поліанно. Спасибі, що провела зі мною час. Ти чарівна дівчинка і я впевнена, що через багато років твої картини будуть висіти в найвідоміших галереях нашої планети. Можеш у цьому навіть не сумніватися. — Вона гордо здіймає груди вгору й швидко зриває один з малюнків зі стіни. Я навіть не встигаю її зупинити. 

— Це тобі на памʼять. — Вона дає мені картину, на якій зображений дитячий будинок. Саме вона відрізняється з-поміж усіх інших. — Це перша, яку я намалювала тут. 

— Для мене це честь. Я буду берегти її як зіницю ока. — Вже навіть знаю, де повішу її у квартирі. Для цього шедевру у мене буде особливе місце. 

Ми ще раз обіймаємося на прощання, а після цього я вирушаю на пошуки Давида. Знаходжу його на галявині. Непомітно підкрадаюся й спостерігаю, як він з хлопцями грає у футбол. Пригадую, як він нещодавно казав мені про те, що йому не подобається цей вид спорту. Однак, я помітила, що він хоче зробити цих дітей не менш щасливими, ніж я. Мені було приємно спостерігати за ним. Збоку це виглядало так мило. 

— Все хлопці, мені пора бігти, — промовляє він до команди, коли помічає мене. Він дає усім «пʼять» на прощання й біжить у мій бік. На радощах підхоплює мене на руки й кружляє. Я голосно сміюся, відчуваючи певне піднесення. Гадала, бо під кінець цієї зустрічі буде неначе вичавлений лимон, але цим дітям навпаки вдалося зарядити мене позитивною енергією. Я була повна сил та наснаги.