Читати книгу - "Час бою (болю), Соломія Даймонд"

У мене немає ні часу, ні нервових клітин на цього покидька, тому я просто блокую його і приєднуюся до Давида. Якщо в мене раніше й були якісь сумніви щодо мого коханого, то після поранення вони вмить розвіялися. Білинський так піклувався про мене після виписки з лікарні. Я не вірила в те, що він щось приховує від мене щодо смерті Святослава. Мабуть, Аль Капоне в черговий раз хотів нас посварити. 

— Тобі стало краще? — запитує коханий, коли я спираюся на капот автомобіля. Дістаю з сумки сонцезахисні окуляри. Жаль, що я капелюха з собою не взяла, бо на вулиці так спекотно. 

— Так, набагато краще. 

Я хочу взяти з багажника найбільший пакет, але Білінський зупиняє мене. 

— Тобі не можна носити важке. — Він забирає у мене пакунок з іграшками й крокує до входу, де на нас чекає буркотливий охоронець на імʼя Іван. Чоловʼяга переводить погляд з монітора на нас, піднявши брови. 

— Що вам потрібно? — запитує той, чітко даючи нам знати, що тут ми непрохані гості. 

Іван завжди був неввічливим буркотуном, який лаяв дітей за те, що вони хотіли гратися за межами території дитячого будинку. Я була слухняною дівчинкою і дотримувалася цього правила, але коли охоронець дивився на мене, то мені завжди ставало моторошно. 

Знаєте, мені навіть сподобалося те, що він мене не впізнав. Це було черговим доказом того, що я дуже змінилася. Надіюся, що в кращу сторону. 

— Ми повідомили директора про наш приїзд. Всього лиш вирішити поспілкуватися з дітьми й привести їм подарунки, — пояснюю я. 

Впевнена, що його про це повідомили, але він навмисно нас не впускає. Хоче показати, який він класний та відповідальний сторож. І для чого все це? 

Починаю роздратовано стукати каблуком по бруківці з-під якої пробирається яскраво-зелена трава. Закочую повіки від довгого очікування поки Іван вдає, що розмовляє з директором. Коли він нарешті закінчує цей цирк, ми потрапляємо всередину. 

— Тут нічого не змінилося, — озвучує мої думки Білінський. Я роззираюся навколо й на мене налітає дівчинка, яке ледь не збиває мене з ніг. 

— Спіймав. Тепер ти лова, — кричить хлопчик,  що торкається її плеча. Крихітка розчаровано скиглить, а потім дивиться на мене своїми яскраво-голубими очима. Вони такого неймовірного небесного відтінку. Раніше ніколи не бачила таких. 

— Все добре, сонечко? — запитую я в малечі, присівши навпочіпки, щоб ми були одного рівня. Помічаю на її колінах сліди коричнево-зеленого кольору. Струшую грязюку, бо знаю, що її лаятимуть за забруднені колготи, як і мене багато років тому. 

— Так, все добре, — відповідає дівчинка, соромлячись. Вона починає нервово гратися своїми пальчиками, а її щоки вкриваються румʼянцем. 

— Як тебе звати? — цікавлюся я, поправляючи її розпатлане світле волосся. 

— Поліанна, — тихенько шепоче маленька мешканка дитячого будинку. Від неї віє ароматом суниці та свіжоскошеної трави. 

— У тебе дуже гарне імʼя, — щиро кажу, відчуваючи особливий звʼязок з нею. 

Зазвичай мені було складно знайти спільну мову з дітками і я часто їх уникала. А втім, коли я побачила Поліанну, то моє серце неначе пропустило декілька ударів. Я хотіла зробити її щасливою, викликати посмішку у малечі. Не памʼятаю, щоб я відчувала щось подібне раніше. 

— А вас як звати? — запитує та, схиливши голову на бік. Я відводжу Поліанну під дерево, щоб їй не напекло голову. 

— Аліна. Приємно познайомитися. — Подаю їй руку в знак вітання. Вона радо трусить нею в різні сторони. Помічаю в неї на нігтиках рожевий лак та наклейки з кішками. Яка стильна юна леді. 

— Мою покійну мати також звали Аліна. — В її очах читається сум. Я знаю, що будь-які слова не мають зараз жодного сенсу та значення, тому я мовчки обіймаю Поліанну, чудово розуміючи, що вона зараз відчуває.